“Талановитим людям не тісно на цій землі”



    "Коли мавпа розсміялася, побачивши себе у дзеркалі, народилася людина".
    Станіслав Єжі Лец.

    "Не буває похмурих часів, бувають похмурі люди".
    Ромен Роллан.

    "Якщо не сміятися над ХХ сторіччям, то треба застрелитися".
    Еріх Марія Ремарк.




Наш гість — відомий письменник-сатирик, член Спілки кінематографістів СРСР, редактор гумористично-сатиричного щомісячника “Блин” Роберт Борисович ВІККЕРС

Першого КВІТНЯ ц. р. двома святковими концертами ми відзначили у Жовтневому палаці Києва першу річницю з дня народження “Блина”. І були вражені — скільки у нас друзів. Ми не концертанти, і дещо хвилювалися. Але зал був сповнений ущерть.

— “Журналіст України” вітає “Блин” з цим маленьким ювілеєм і бажає йому довгого творчого життя. Роберте Борисовичу, розкажіть, як виникла ідея створення цього видання, звідки така оригінальна назва?

— Життя просто вийшло на такий рубіж, коли людям знадобився альтернативний гумор. Залишилась незаповнена ніша — це інтелігенція, і не тільки творча, а й робітнича, студентська. До речі, нас читають здебільшого студенти й школярі. Пошта величезна. Бо газета налаштована на живе спілкування з читачем, тому її спрямування — на розиграш. якесь запрошення до бесіди, анекдот, який неможливий без партнера. Звідси й літературні фарби. Ми розраховували на коло читачів, яке свого часу орієнтувалося на “Литературную газету”.

Щодо назви: вона була предметом довгих суперечок. Існувало 23 варіанти. Але мій переміг. Чому “Блин”? Я звернувся до витоків української й російської культур. Спинився на російських масленицях. Вони — рідня європейським карнавалам, насиченим жартами, грою. Млинець — язичеський образ, сприйнятий християнством. Це маленьке рукотворне сонечко в оселі, це смачна страва, це радість. Він круглий, добрий, рум'яний... Мені казали: “блин” — жаргонне слово, яким заміняють міцніші. Це знак невдачі. Нехай. Багатозначність слова — ознака його масовості. А головне, “Блин”—альтернатива колючим їжакам, гострим перцям, пожадливим крокодилам. Мені здається, що суспільство потребує зараз того, щоб зібратися за круглим столом і в хорошому настрої вийти на якісь загальнолюдські цінності, на щось позитивне. Час пробуджувати добрі почуття, а не озлобленість. Оце “вила в бік” мене завжди лякало. У нас, до речі, нема навіть рубрик конкретно-знущальних. Боротися треба не з бюрократом, ледацюгою, алкоголіком, а з явищем, причинами.

— Так, слава Богу, потроху зникають з наших вулиць “Комсомольські прожектори” та “Вікна сатири”, де фігурували конкретні прізвища, адреси роботи “окремих” нехороших осіб, які заважали нам будувати світле майбутнє...

— Ну, виведи на тій дошці; ось вона водить чоловіків, плюйте на неї..'. Та це ж — дьогтем ворота мазати, Ми вже вийшли на якісно інший рівень, а чимало видань ще “пасуться” не цих темах. Надсилають гумореску про продавця, який поводиться по-хамськи. Ну й що? Треба шукати корені загального озвіріння. Це зараз робиться в хорошій журналістиці, "те ж — у літературі, гумористичній тим більше. Потрібен аналіз, відповіді на запитання: звідки ці зерна ненависті, кинуті кимось колись на наш грунт.

— Мабуть, важко потрапити на сторінки “Блина”, оскільки ваш гумор — і це визнається багатьма — високої якості.


— Я, на жаль, ще так не вважаю. Нам дуже багато пишуть, та не завжди ці спроби вдалі. Але прагнення до якості є. Знаєте, мене все життя допитували: ну ось ти пишеш, а Мішин написав краще, а ось у Жванецького популярніше. Ось ви Тарапуньці щось написали, а Райкіну — смішніше... Оці скачки — хто краще, хто гірше — мене не обходять. У мене на полицях — Чехов, О'Генрі, Марк Твен, Ільф і Петров... І Мішнн, і Жванецький, і я можемо лише наближатися до зразків справжньої творчості. Та й чи можна дотягнутися до сонця, до зірок?

— До речі, чому на сторінках “Блина” немає імен названих вами сучасних іменитих пнсьменників-сатириків?


— Коли я починав, мені радили: слухай, подзвони Арканову, Горіну, і вони тобі зроблять перший номер. А хто зробить другий, третій? Знову їм дзвонити? У мене з ними чудові стосунки; листи, дзвінки. Але треба було виростити своїх авторів. “Сама садик я садила...” Починав на порожньому місці, А сьогодні — виходять на сцену палацу культури “Україна” тридцять моїх авторів і кожен щось може, всі інтелігентні, кандидати, інженери, робітники, актори... Оце мій кайф. Ніщо мені не дає такої радості, як відчуття нашої команди. В штаті нас чоловік п'ять, всі інші — непрофесійні гумористи. І я бачу по наших четвергах у Будинку кіно, як всі вони шалено, блискавично вдосконалюються. Де їх знайшов? Подружжя Володя й Таня Серги, біологи, надіслали листа: випускаємо домашню гумористичну газету. Школярський зошит, акуратний почерк і кілька хороших дотепів. Один блискучий. Запитують у міс якогось міста чи області, як стати цією міс. Відповідь: “Треба забути про все й віддатися головному”. Якщо людина здатна так вигранити думку, значить, це талановитий гуморист. У зошиті — телефон. Передзвонив, запросив до себе. Приходять: красуня-дівчина, висока, і хлопець чарівний...

— Саме Таня Серга, здасться, брала участь у конкурсі “Міс Преса СРСР-91”!


— Пройшла дві тисячі претенденток у Москві, потім чотириста й опинилася у числі дванадцяти фіналісток. Здобула звання віце-міс та міс Гумор. Продовжує працювати біологом і пише блискучі речі: іронічні, тонкі, інтелігентні. Жінка-гуморист — випадок взагалі рідкісний. Ось звідки люди. Приходить лист зі Львова: “Здрастуйте, “Блин”! Я ще школяр і ось вам моя казочка”. Філігранна казка. Явно, писав дорослий і вирішив нас розіграти. Однак друкуємо. Прізвище під казочкою — Лягушкін. Ну явно вигадане. І все ж вирішуємо запросити “школяра” на наш вечір у палаці культури “Україна”. Раптом лист. Пише мама Антона Лягушкіна: син плаче ночами, боїться, що не встигнемо на ваш вечір. Встигли: чудовий хлопчик виявився. Розповів, що став писати казочки, щоб дофантазувати те, чого у нього нема,— друзів, батька... І ми на тому вечорі повідомили глядачам, що фірма “Довіра”, до якої нині належимо, удостоює Антона щомісячної стипендії у 125 карбованців. До закінчення школи, а він у шостому класі. І це не якийсь рекламний трюк. Українська земля багата на таланти, і треба їх дбайливо вирощувати.

— Словом, вікового цензу у ваших авторів нема?


— Ніякого. Ось що я ще затіяв: з вересня оголошуємо конкурс серед київських хлопчаків і дівчаток, відберемо кращих і зробимо дитячу студію. Сьомий-восьмий класи. А буде п'ятий — нехай і так. Додаток випускатимемо, маленький “млинець”. Маса талановитих дітей.

— І все-таки на Україні немає тепер таких гучних імен як, скажімо, Жванецький, Новикова, Карцев, Ільченко... Але ж всі вони починали у нас.


— Ситуація в застійні роки на Україні була набагато реакційнішою, ніж у Росії. Тут усіх душили, а там можна було все-таки якось прокрутитися. До речі, “Блин” зараз і прагне виправити це становище.

— У Вольтера є такі рядки: “Чи правда, що в Парижі всі сміються! — запитав Кандід. — Так,— відповів аббат,— але це нервове”. Роберте Борисовичу, як ви гадаєте, яка природа нашого сміху? Таке враження, що чим гірше в країні, тим більше у нас сміються. Он Жванецький свій журнал відкрив...


— Сміх — це такий світ, де є місце й нервовості, й істеричності, й озлобленості, й доброті... Це океан найрізноманітніших течій. Ми з цього світу хочемо відібрати сміх конструктивний. Ми не в силах знищити бюрократизм, рвацтво, але можемо створити громадську думку. Сміх застійних часів був рабським, гумор — езопівським, навіть у Райкіна. Ми лаяли різних завбазами, а народ домислював усе інше. Навіть оцінювали гумориста часом не за те, що він говорить, а за те, чого він не говорить. Не жене офіційщину — уже добре. Нині мова натяків зникла. Однак суспільство все ще не готове до вільного сміху, гумору. Це перехідний етап, як, очевидно, і в економіці, в політиці.

— А що вам здасться найсмішнішим у нашому сьогоднішньому житті?


— Найсмішніше одночасно є й найтрагічнішим. Це дві сторони однієї медалі. Я можу казати з жахом про землетрус, про десятки тисяч жертв. Але їде зі мною вірменин і розповідає сценку. Відкопують жінку; над нею стоїть, обливаючись сльозами, чоловік І каже: “Ай, Шагане, навіщо ти мене покинула, ручки твої (знімає персні з руки), ніжки твої, сумочка твоя, речі твої...” Раптом поруч крик: “Це не твоя, а моя дружина!!!” Справжній чоловік обізвався. Ось вам вершина трагедії, а ви смієтеся. Мені пропонують виступити на роковинах Бабиного Яру. Інші дивуються: до чого тут гумор? А я знаю єврейський анекдот. Вибіг єврей з гетто за картоплею, а його впіймав фашист і каже: “Залишу тобі життя, якщо відгадаєш, яке око в мене штучне”. Той угадав. “Яким чином?” — здивувався німець. “А це око дуже по-людськи на мене подивилося”. У Чехова на похоронах — гумор, у Гашека на війні — гумор. Я виступав перед ліквідаторами чорнобильської аварії буквально днів через десять після катастрофи. Я такої вдячної аудиторії ще не зустрічав.

— В одному з номерів “Блина” прочитала: “Нам все одно, вірші чи проза, лірика чи сатира. Головне, аби чесно”. Чи можна вважати це вашим девізом?


— Нечесності ми не прощаємо один одному. Можливо, один я і міг би когось не чіпати, а когось приголубити, але інші не дозволять. У нас був дуже гострий матеріал про Горбачова, як він крутиться між ВПК, лівими, правими... У дуже смішній формі, весь час рефрен: “А що скаже Раєчка?” Автор був упевнений, що це не надрукують. А я людина все-таки застійного виховання, мене ж тридцять років правили. Я не хотів платити ЗО тисяч за образу Президента, або щоб через дрібницю закрили газету (а це річ цілком можлива). І Буш за нас не заступиться, не така ми величина. І все-таки цей матеріал ми опублікували. Бо він мав конструктивні ідеї. Горбачов, можливо, й образився б, але подумавши, визнав би, що це правда. Дійсно, він між багатьох вогнів! Але, з іншого боку, я не сприймаю акторів, які виходять на сцену і починають просто перекривлювати державних діячів. Це поганий смак.

— Якби вашим спонсором був колишній ЦК компартії України, над чим би ви сміялися?


— Це неможливо. Ну як може бути нашим спонсором чи керівником людина, яка виходить на трибуну пленуму в Москві й вимагає відновлення 6-ї статті Конституції СРСР? Навіть якби нам пообіцяли золоті гори, кожному по котеджу та машині, але щоб Гуренко контролював нашу газету — не треба нам такого. Це структура, що йде в минуле. А ми своє заробимо. Я над собою не хочу цензури, і фірма “Довіра”, в складі якої перебуваємо, та її керівник і одночасно творча людина Сергій Олександрович Кичигін (Тойма) справді ставляться до нас з абсолютною довірою.

— Чи бувають курйози у редакційному жнттії


— Приходить лист із Шостки. Довжелезний... Жінка описує всі свої хвороби, потім — те, як ходила на базар купувати овочі (пише — скільки й почім), як придбала там “Блин” за півтора карбованці з-під поли, як прийшла додому, поставила рагу на плиту й одночасно читала “Блин”. І так зачиталася, що згоріли і рагу, і сковорідка. Оббігала усю Шостку — сковорідок нема. Просить “Блин” вислати їй сковорідку, оскільки через газету втратила річ. Що робити? У Києві сковорідок теж катма. І ось на нашому черговому четвергові одна з наших авторок мужньо пропонує свою, ми її пакуємо і відправляємо до Шостки. Звідти телеграма: “Сковорідку отримала, велике спасибі, приїздіть на млинці”.

— Чи працюють у вас професійні журналісти?


— Один. Ми свідомо робимо ставку на непрофесіоналів. Був такий період у театрі, коли Мейєрхольд сказав, що театр врятують непрофесіонали. Мені здається, це стосується зараз і нашої роботи. Професіонали надто вже застереотипізовані, запрограмовані. До речі, я сам такий, І я вже чекаю від інших якихось знахідок, про які б міг сказати: “А я б такого не написав”.

— Роберте Борисовичу, ваше перо, впевнена, ще довгі роки дивуватиме читачів. У свої 60 років (вітаємо вас з цим ювілеєм) ви сповнені задумів, цікавих ідей, планів. Розкажіть, будь ласка, трохи про свій творчий шлях і про те, яким він вам бачиться у майбутньому!


— Почав писати активно у роки хрущовської відлиги. Нашим орієнтиром була “Литературная газета”. Тоді з'явилось десятка півтора талановитих письменників — Успенський, Жванецький, Хайт, Курляндський, Камов, Горін, Арканов... Ми з Сашею Каневським мали щастя бути в їхньому числі. Ми вирвалися на ту, 60-х років, “перебудову” сповнені хорошої творчої злості, ми прекрасно починали. Вже потім нам потихеньку почали вказувати на наші місця. А про власну газету тоді й мови не могло бути. Чесно кажучи, я взагалі випадкова в журналістиці людина. Моєю сферою діяльності були кіно, мультиплікація, література (оповідання), театр (п'єси), естрада (27 років співробітництва з Тимошенком і Березіним — Тарапунькою і Штепселем). Писав і в “Перець”, і в “Крокодил”, друкували — радів, але це, як тепер розумію, був просто гонор, марнославство. Автор “Крокодила” — це було приємно. Але те, що я тоді писав, далеке від того, що хотілося б написати. А ось те, на що я зараз вийшов, ні з чим не зрівняти. “Блин” — це якийсь підсумок усього, що я робив. Я все життя вчився, і тепер маю можливість усе, що надбав, вкласти в газету.

Мрію про таку команду, яка змогла б зробити і телевізійну, і естрадну, і театральну вистави, і творчу зустріч, і кінофільм, і дитячу студію... Тобто, про якийсь центр (клуб, будинок) гумору і сатири. Важливо, щоб під нашим вогником крутилася жива справа. Ось такі плани. Бо я переконаний: в цьому засмиканому, озлобленому, озвірілому суспільстві дуже не вистачає посмішки, яка б зліквідовувала стреси, була б альтернативою насильству.

— “Блин” — ваша улюблена газета?


— Я все завжди робив з азартом, захоплено, бо людини запальна, завжди працював чесно, дотягував усе до кінця. І в “Блине” теж почав чесно й щиро працювати, але виявилося — це, мабуть-таки, найцікавіше з усього, що я робив коли-небудь. До речі, я людина без освіти, університетів не закінчував, мене просто не прийняли до театрального інституту на режисерський факультет. Це була трагедія, я був народжений для цієї професії, і я довів це. Сьогодні виходжу на сцену і володію аудиторією. Це було покликання. Але це був 48-й рік, справа лікарів-шкідників і космополітів. Хто мене з моїм прізвищем і виглядом туди б узяв! Закінчив військове училище, куди не треба було вступати, і п'ять років служив.

— Зрештою, майже всі письменники-сатирики за дипломами лікарі, інженери, військові...


— І цьому є причина. Людина не впевнена, що може самореалізуватися як письменник, і тому шукає собі шматок хліба в іншій професії... До речі, моя редакторська кар'єра теж на початку була під запитанням. “Блин” ледь не закрили. На з'їзді письменників знайшлися люди, які встали і сказали, мовляв, української гумористичної газети нема, а тут якийсь “Блин” з Ленінграда (наші перші спонсори — одна ленінградська фірма) отримав і папір, і все... Сидів Л. Кравчук, усе записав. Нас позбавили друкарні... Та Бог їм суддя. Ми пережили. І почуваємося сьогодні непогано. На початку цього року поїхали до Риги на міжнародний фестиваль “У морі сміху” й забрали там усі перші місця. Таким міцним приїхали колективом. Виступили в усіх жанрах. Данилець і Моїсеєнко (“кролики”) взяли перший приз імені Райкіна. Наш Андрій Новиченко із Запоріжжя посів перше місце серед авторів. Можливо, й через те, що у нас була якась спайка, відчуття ліктя, команди, що я культивую.

— Плануєте підвищення тиражу, проведення передплати?


— Безперечно. Щодо тиражу — моє глибоке переконання, що ми можемо сміливо йти на півмільйона примірників. Ми вже вийшли на такий рівень. Згоден з нами і Сергій Олександрович Кичигін, керівник “Довіри”. Папір маємо.

— Чи є у вас конкуренти? Якщо так — які з ними стосунки?


— Юрій Прокопенко, головний редактор “Перця”, його заступник Володимир Чепіга — мої хороші друзі. Вони, як на мене, щиро, з інтересом, цікавістю й доброзичливістю стежать за нами, Ми навіть у третьому номері “Блина” дали сторіночку “Перця”. Це була акція доброї волі. Ми до всіх ставимося з добром, Талановитим людям не тісно на цій землі, це бездарності перегризуться сто разів. От і у нас щотижня на четвергах хіба можливі образи один одного, приниження жінки. Навпаки, тільки взаємоповага, щирість, співробітництво. У нас навіть політичних суперечок немає, бо зібралися однодумці.

— Бажаємо “Блину” довговічної читацької любові. Спасибі за бесіду.


Вела інтерв'ю Олена КАЧУРЕНКО.

Журналіст України 10/1991