Роберт ВИККЕРС

Публикации в журнале ВIТЧИЗНА


Моя думка (Вiтчизна, №10, 1967)
Розпач (Вiтчизна, №8, 1969)
Повернення (Вiтчизна, №6, 1972)
Квiточки (Вiтчизна, №2, 1978)
Слухали - постановили (Вiтчизна, №2, 1978)

Роберт ВIККЕРС, Олександр КАНЕВСЬКИЙ
Моя думка
(Вiтчизна, №10, 1967)



Ви запитуєте, чи сподобався менi спектакль?.. I так, i нi. Не ясно? А я своєї думки про мистецтво нiколи прямо не висловлюю. Пiсля одного випадку. Якого?.. Ну, що ж, можу розповiсти.

Було менi тодi рокiв двадцять. Я виступав у самодiяльних концертах i мрiяв стати артистом. Мiй приятель, вiдомий естрадний фейлетонiст, допомiг менi влаштуватися в мiсцеву фiлармонiю. Вiн переконав директора в тому, що я чудово вiдчуваю i розумiю мистецтво, i той мене прийняв.

Уявляєте, який я був щасливий!

Того ж вечора, подивившись концерт з участю мого приятеля, я пiшов до нього за кулiси. Вiн сидiв в оточеннi не знайомих менi людей.

- Ну як? Тобi сподобався мiй виступ? - запитав приятель.

Вiдверто кажучи, менi його виступ не сподобався, але не мiг-бо я сказати йому про це прямо, та ще в присутностi стороннiх людей.

- Виступав ти непогано, але який дурень написав тобi цей фейлетон?..

В цю мить приятель злегка штовхнув мене в бiк i прошепотiв:

- Тихше! Тут стоїть автор. Я розгубився, але одразу й опам'ятався...

- Нi, самий фейлетон непоганий, але ж музика до нього... Це ж гидота!

Приятель знову штовхнув мене й засичав:

- Телепень! Поруч з тобою композитор!

- Нi, музика ще так-сяк, але ж режисер...

Завдяки сильному стусану в бiк я збагнув, що тут стоїть i режисер. Вiдчувши, що заплутався вкрай, i силкуючись хоч якось зарадити цьому становищу, я пробелькотiв:

- А взагалi все, мабуть, добре: просто я сам нiчого не розумiю в мистецтвi!

В цю мить на моє плече лягла чиясь рука. Я обернувся i вкляк - позаду стояв директор фiлармонiї.

- Юначе, - мовив вiн суворо, - артистам, котрi не розумiються на мистецтвi, нема мiсця в моїй фiлармонiї! Ви звiльненi.

Вiдтодi своєї думки про мистецтво я нiколи прямо не висловлюю. Як живу? Чудово. Тридцять рокiв працюю театральним критиком.

Р.ВIККЕРС, О.МИРОНЕЦЬ
Розпач
(Вiтчизна, №8, 1969)



До нової квартири в новому будинку в новому житловому масивi з'явився лiтнiй, поважний чоловiк з поважним портфелем.

- Добридень, - ввiчливо сказав вiн. - Я член конфлiктної комiсiї домоуправлiння. Скажiть, будь ласка, це ви писали заяву на громадянку Горобець, яка мешкає в цiй квартирi?

- Я, - глибоко зiтхнувши, вiдповiла жiнка, яка вiдчинила йому дверi.

- Менi доручили уточнити деякi факти, викладенi у вашiй заявi. Перше: чи правда, що Горобець систематично кидає у ваш борщ жменю солi?

- Iстинна правда! - запевнила жiнка. - Вона менi з борща розсольник робить.

- Друге. Чи правда, що вищезгадана громадянка отруїла вашого кота?

- Кицьку, - уточнює жiнка.

- I, нарештi, третє: чи справдi восьмого березня цього року громадянка Горобець зачинила вас у ваннiй кiмнатi i не випускала до вечора?

- Було таке, - розрюмсалася жiнка.

- Ну, що ж, - зазначив голова комiсiї, - зрозумiло! З такою людиною жити неможливо.

- Неможливо!

- Залишається побачити саму громадянку Горобець. Вона вдома?

- Звичайно, а де ж їй бути?

- Тодi попросiть її, будь ласка, сюди.

- А чого просити? - здивувалася жiнка. - Я ж тут.

- Ви тут, але потрiбна ще й Горобець, - терпляче наполягає голова комiсiї.

- Так Горобець - це i є я! - засвiдчила хазяйка квартири.

- Ви?! - тремтячим голосом перепитав гiсть.

- Я - Горобець.

- I скаргу ви писали на... Горобець?

- А на кого ж iще?

- Виходить, ви самi на себе подали заяву?

- Натурально!

- Але на-на-навiщо? - починає заїкатися вiн.

- А на кого ж менi ще писати? - руба запитала жiнка. - Квартира нинi у мене окрема, всi сусiди поiзольованi...

Роберт ВIККЕРС, Олександр КАНЕВСЬКИЙ
Повернення
(Вiтчизна, №6, 1972)



"Теорiю вiдносностi я так розумiю: лiтаєш на мiжпланетнiй ракетi мiсяць а на Землi десять рокiв минуло. Повернувся, а до школи вже ходити не треба"

(Iз вiдповiдi учня 7 "Б" класу Сашка Добченка на уроцi фiзики)


Срiбляста ракета розiтнула атмосферу, пройшла крiзь хмари i, рiзко загальмувавши, м'яко опустилася на космодром. Змахнувши зi скафандра космiчний пил, iз кабiни на траву вискочив двадцятирiчний космонавт Олександр Добченко. На його вiдкритому молодому обличчi сяяла радiсть - адже Добченко вперше в свiтi подолав на своєму кораблi швидкiсть свiтла. Скромно прийнявши букети весняних квiтiв i гарячi привiтання, Сашко пiшов додому.

Мiсто, звичайно, змiнилось разюче, але рiдний квартал залишився такий, як i був. I будинок на мiсцi. Ледве стримуючи хвилювання, космонавт натиснув на кнопку дзвiнка сто десятої квартири. Дверi вiдчинив не знайомий, але симпатичний дiдусь у халатi й капцях.

- Якщо ви з приводу екзаменiв, то я вже не приймаю, - досить суворо сказав вiн. - Так. Майже мiсяць як на пенсiї.

Вiд несподiванки Сашко випустив квiти. Дiдусь, помiтивши його розгубленiсть, пожалiв хлопця.

- А ви самi звiдки, якщо не секрет? - спитав вiн.

- Здалеку, - промовив Олександр.

- У нашi мiсця надовго?

- Назовсiм. Я ж тутешнiй. З цього будинку.

- О, то ви наш сусiда! - зрадiв дiдусь. - 3 якої ж квартири?

- З цiєї. Сто десятої. Дiд образився.

- Що за жарти? Це моя квартира. Тут i Сашко не втримався.

- Нi, вибачте, моя.

- Але ж мене все мiсто знає! - напосiдав невiдомий. - Моє прiзвище Добченко!

Сашка почав дратувати цей старий. От, нахаба. Спершу присвоїв його житлоплощу, а тепер уже робить замах i на прiзвище.

Дiд не вгавав.

- Та ви поглянте сюди! - кричав вiн, пiдштовхуючи космонавта до дверей, де висiла табличка з написом: "Професор Добченко П.О." - А ви ще сумнiвалися! Та я тут усе життя прожив. I вирiс тут, i народився...

Раптом вiн замовк. Страшний здогад майнув у його думках.

- Стривайте!.. Як вас звати?

- Олександр.

- А по батьковi?

- Петрович.

- Тату! - закричав дiдусь i повис на шиї у космонавта.

- Синку, - прошепотiв Сашко, притискаючи до грудей своє дитя. - Як же це я зразу не подумав?

Вони увiйшли до вiтальнi. Обидва говорили, перебиваючи один одного. Обидва були схвильованi.

- Павлику, сину, - бурмотiв Олександр. - Вирiс як. Красень!

- Татку! Таточку!.. - белькотiв старий. - Скiльки рокiв чекав i нарештi дочекався...

Та хвилювання швидко минуло, i дiдусь стурбувався.

- Що ж ми сидимо? Ти, певно, зголоднiв?

- Таку зустрiч не грiх би й вiдзначити, - натякнув батько.

- Не заперечую, - пiдморгнув йому син, дiстаючи з хатньої аптечки двi крихiтнi пiлюлi.

- Це що? - здивувався Олександр.

- Замiнник алкоголю, - пояснив дiдусь. - Чудовий засiб для активiзацiї.

- А як щодо горiлки?

- Її ще 1988 року на вимогу всiх народiв знищили! Мiтингували, ходили з плакатами. На кожному плакатi була намальована пляшка. Один плакат на трьох.

Довелося цокнутися таблетками. Солодко танучи пiд язиком, вони приємно дiяли на органiзм. Сашко почав наспiвувати веселу пiсеньку, а професор, скориставшись з його доброго настрою, загадково сказав:

- Ти не розгнiваєшся, якщо я тобi щось скажу?

- Залежно що.

- Нi, ти обiцяй, що не злитимешся.

- А що ти накоїв? Вiкно розбив чи побився з кимось?

- Нi, це значно серйознiше...

- Та не зволiкай! Що сталося?

Старий тяжко зiтхнув i зiзнався:

- Я, тату, одружився.

Сашко не розгнiвався, але образився. Одружитися, не порадившись iз батькам, а просто поставити перед фактом... Ось вони, теперiшнi дiти!..

- Та ти не хвилюйся, батьку. Ганнуся-дiвчина славна, вже на пенсiї. Ми з нею тридцять рокiв чудово прожили.

Ганнуся впурхнула в кiмнату через хвилин п'ятнадцять. Маленька бойова бабуся, вона зворушливо знiтилася, дiзнавшися, ким доводиться їй молодий гiсть.

- Ви вже вибачайте, Олександре Петровичу, що так склалося...

- Та що ти все Петровичу та Петровичу, - удавано розгнiвався Сашко. - Називай мене просто "татом".

Бабуся полiзла в сумочку за хустинкою, а професор вдячно сказав.

- То ти мене не засуджуєш?

- Нi. Тобi з нею жити, Павле!

Ганнуся весело щебетала, готуючи постiль.

- Вiдпочивайте з дороги, тату. А на вечерю ми дiтей покличемо. Ой, i радi ж вони будуть дiдусевi! Адже ж у вас один вiк, однi iнтереси.

Олександр не подiляв загальної радостi. Його пройняли сумнi думки. Ось вiн уже й дiдусь. А що буде далi? Де жити? Чим займатися? I, нiби вгадавши його турботи, мудрий сивий син заспокоїв молодого батька.

- Жити будеш з нами. Хоч у тiснотi, та в злагодi.

- Але ж мене тут можуть i не прописати. Скiльки рокiв як вибув.

Дiдусь пiдкликав дружину, про щось iз нею пошепотiвся i, ляснувши Сашка по плечi, урочисто оголосив:

- Не бiйся, батьку. Ми тебе всиновимо!

Роберт ВIККЕРС
Квiточки
(Вiтчизна, №2, 1978)



Дiти забезпечених батькiв у багатьох зарубiжних країнах Заходу одягаються у ганчiр'я i тiкають з дому, живуть у парках, а батькам залишають листи з проханням не розшукувати їх. Називають вони себе хiппi або "дiти-квiтки".

Прочитавши цю замiтку, мiй син виявив неабияку зацiкавленiсть щодо iноземної моди i зажадав грошей на купiвлю подертої майки iз зображенням чотирьох патлатих гiтаристiв. Я вiддав йому щойно одержаний аванс.

Другого дня вiн домiгся субсидiї на придбання потертих джинсiв з емблемою "Barachlo".

Пропав мiй мiсячний заробiток.

Згодом за мокасини iз наждачними латками пiшла зарплата дружини.

Заяложена куртка з бахромою на рукавах коштувала нам позики у касi взаємодопомоги.

За грошi вiд продажу мого вихiдного костюма було придбано дiрявi хутрянi шкарпетки.

Шмат зарубiжного кругляка прикрасив немиту шию нашого сина. Цей талiсман коштував зимового пальта дружини. Всi iншi речi ми продали, аби придбати для нього торбину з шкiри облiзлої макаки...

Нарештi ми з дружиною, натягнувши на себе випадково збережене ганчiр'я i залишивши цидулку з проханням не шукати нас, втекли до мiського парку на постiйне проживання.

Роберт ВIККЕРС
Слухали - постановили
(Вiтчизна, №2, 1978)



- Слухай-но, Зябликов! Ти можеш нарештi труснути свої мiзки i подати квартальний звiт?!

I вiн виходить з бухгалтерiї, хряпнувши дверима, а я, паленiючи вiд образи, виймаю з шухляд пачки накладних, зведень, нарядiв i починаю писати. Аж тут якийсь внутрiшнiй голос шепоче:

- Доки терпiтимеш це хамство?

- А що вдiєш? - запитую я.

- Звiльняйся! - вiдказує голос.

Але другий внутрiшнiй голос заперечує: - Звiльнитися просто, а куди влаштуєшся?

- Куди завгодно! - злоститься перший. - Гiрше не буде!

- А якщо буде? - пiд'юджує другий. - Що ти тодi заспiваєш?

- Не твоє дiло! - огризається перший. - Що захочу, те й заспiваю! Коли встряє третiй внутрiшнiй голос.

- Знайшли, - каже, - дурнi, через що сваритися! Давайте краще, раз нас троє зiбралося, щось зметикуємо...

- Я тобi зметикую! - втручається четвертий внутрiшнiй. - Я тобi так зметикую, що вмить назовнi вилетиш. Тут питання стоїть руба: звiльнятися чи нi? Бути чи не бути? I вирiшувати його треба з усiєю вiдповiдною вiдповiдальнiстю!

I запитує у п'ятого i шостого:

- Як ви вважаєте? Тi мимрять:

- Ми що? Ми, як усi.

- А де вони, всi?

- Хто де.

Тодi сьомий наказує восьмому:

- Гайда на горище за фарбами i напиши оголошення. "Сьогоднi в примiщеннi головного мозку вiдбудуться загальнi збори. Порядок денний: 1) Звiльнятися чи терпiти далi. 2) Рiзне. Явка всiх внутрiшнiх голосiв обов'язкова".

Дев'ятий прикрiплює це оголошення на видному мiсцi, i навколо нього збираються свiжi голоси.

- Знову замiсть працювати будемо розводити говорильню?

- А що ж ти накажеш - пiсля роботи тут стовбичити?

- А танцi пiсля зборiв будуть? Я в тому розумiннi, щоб принести магнiтофон.

Тринадцятий вже метушиться, заганяє всiх у примiщення.

- Сiдайте! - кричить.- Ранiше почнемо - ранiше закiнчимо! Вiсiмнадцятий пропонує обрати президiю в складi п'яти внутрiшнiх голосiв.

- На даному етапi поточного моменту, - розпочинає доповiдач, - у зв'язку з постiйними випадами головбуха i виходячи з невисокої зарплати, виникає гостра потреба залишити дане мiсце роботи...

- Якi будуть мiркування? - запитує голова. Слово бере досвiдчений внутрiшнiй голос.

- Звичайно, можна пiти, - каже вiн. - Але мiй внутрiшнiй голос пiдказує, що добра вiд цього не буде...

В останнiх рядах лунає голосний внутрiшнiй смiх.

- Я працюю внутрiшнiм голосом уже сорок рокiв, - ображається промовець, - i вважаю, що нашi молодi внутрiшнi голоси надто багато собi дозволяють. Я маю на увазi їхнi борiдки i штанцi...

- Ближче до справи, - уриває його внутрiшнiй голос з мiсця.

- Якщо ближче, то я згоден з попереднiм оратором. Треба йти.

- Ставлю питання на внутрiшнє голосування. Хто за?

- Тридцять два.

- Проти?

- Дванадцять.

- Решта?

- Утримались.

До протоколу записується рiшення: сьогоднi ж заявити про звiльнення за власним бажанням.

...На годиннику за десять хвилин кiнець робочого дня. Голова гуде, як стадiон.

- Зябликов, ти зробив звiт?!

Я мовчу.

- Що ж ти робив? Доведеться виганяти тебе з роботи.

- Та ви не хвилюйтесь, - затинаючись, кажу я. - Тут же роботи на пiвгодини. От зараз вiзьмусь i все зроблю. Запевняю вас...

Вiн виходить, грюкнувши дверима, а внутрiшнiй голос сичить:

- Чому ж ти не кинув йому заяви?

- Не лiзь не в своє дiло! - вiдповiдаю я йому.

- А постанова наших зборiв?

- А менi на неї плювати! Несправжня вона. Кворуму у вас не було. Сорок п'ять голосiв не з'явилися з неповажних причин!

Внутрiшнiй голос хоче щось сказати, але махає рукою i йде, не попрощавшись.
Make your own free website on Tripod.com