Р. Віккерс.
ПРАПОР КОРЧАГІНА

Монолог

Гляньмо в очі один одному й поговоримо щиро. Як товариші. Як друзі. Як брати. Й не інакше. Адже я — Павло Корчагін, твій вічний приятель із двадцятих років. У моїх руках стяг революції, збагрений кров'ю твоїх батьків і дідів. Є на ньому краплини й моєї, корчагінської крові. Я ніс його чесно, до останнього подиху. А зараз вручаю тобі.

Та я хлопець затятий, мені треба знати, чи гідний ти цього прапора.

Бачу, ти зовні аніскільки на мене не схожий: модна куртка, брюки кльош. І зачіска химерна — не нашої доби, й пісні твої деякі для мене незбагненні.

Та, зрештою, це дарма!

Адже мої стоптані калоші і потерта шинель не форс, не скромність. Просто — не було що зодягати, не було чого їсти. Та я ж за те таки й бився, щоб ти і їв, і зодягався не гірше, ніж буржуї.

Саме так, браток!

Головне — аби ти серцем лишився нашим, щоб його не затягло жиром, не засмітило ганчір'ям.

Я вірю в кришталеву чистоту твого сумління, вірю в серце — велике, мов небо. Воно ятриться .болем за голодну малечу далекої Африки! Воно клекоче люттю проти реваншистських банд, які виносять портрети дуче на вулиці Рима! Воно сходить кров'ю за розстріляну пісню чілійського гітариста!

Ти вченіший за мене, знаю. Багнет — ось мій буквар. Змилений кінь — і друг, і порадник... А ти реактивним птахом летиш до зірок,— мені таке й у снах не снилося. Обливаючись кривавим потом, я довбав землю кайлом, а ти велетенським автоматом-ковшем зрушуєш гори, створюєш нові моря. Мені здавалася ніччю звичайна арифметика, а ти винайшов машину, що лічить хутчій за мізковатих професорів.

Чесно кажучи, я заздрю тобі, друзяко. Факт незаперечний!

І вірю я в твою велич, комсомоле сімдесятих!

Ти врятуєш всесвітній пролетаріат від раку, від найлихішої напасті.

Ти здобудеш світову перемогу на крижаних та шахових полях!

Ти пронесеш свій палаючий літак над заснулим містом, але не вистрибнеш із кабіни, не кинеш напризволяще штурвал і тільки мовиш, умираючи:

— Бережіть Радянську владу!

І житимеш вічно молодим, щоб зводити нові міста, щоб з новими гучними піснями домчати до найвіддаленіших зірок і там зоставити цей багряний прапор революції, який я нині вручаю тобі.

І хай сичать гадючі недобитки, мовляв, не схожий ти на мене! Ми щирі братани — серцем, класом, борнею! Це факт!

А коли так — запитань нема. Дай руку — я з тобою навічно!

Все, що в мене є,— візьми, я комуніст, у мене все навпіл.

Тож тримай міцніше цей прапор — і, як наша братва, вперед, будівники Комсомольська, першопрохідці Братська й БАМу!

А як доведеться, своїм тілом, молодим життям своїм захисти нашу чудову Батьківщину! І бийся не згірше нас. І згадай пісні, з якими йшли ми на бій і на працю, падали — й співали мертві.

Може, слова забулись? Я не гордий — підкажу. Тільки не соромся найсвятішого в собі — любові до нашої безсмертної справи і співай разом зі мною:

Р. Віккерс.
СУБОТНИК

За вечерею я повідомив, що завтра в нашому дворі буде суботник.

— А хто це?—спитав мій п'ятирічний братик Петько.

— Суботник,— пояснила мама,— це коли дорослі дяді збираються гуртом у суботу.

— І грають у доміно? — зметикував Петько.

— Доміно — це відпочинок,— втрутився я.— А суботник — це... м-м... недільник, тільки в суботу.

Петько, звісно, нічого не збагнув, але про всяк випадок попередив:

— Якщо Владик не візьме мене на суботник, не митиму шию цілий місяць!

Ранком на подвір'ї зібралося все працездатне населення нашого будинку. Не було хіба що товариша Конопатенка — кандидата наук з другого під'їзду. В нього померла тітонька. Клара Георгіївна, його сусідка, сказала, що тітонька ця вмирає вже увосьме і завжди чомусь у дні суботників.

Гогі Горделадзе з тридцять шостої квартири страшенно обурився й пообіцяв висмикнути в кандидата ноги й замість них уставити сірники. Та Петько порадив: краще шарикопідшипники, і Гогі погодився.

Восьмикласниця Нонка з восьмого поверху прискакала в новеньких черевичках—«колосальних, моднячих, залізних», але ходити в них було неможливо, і Нонка бігала босоніж.

Було багато молоді, бо наш будинок в основному — молодіжний.

Двірник дядько Федір визначив нам місця і роздав лопати, граблі, поливальниці — кому що. І ми заходилися працювати.

Один тільки Петько не знав, де йому дітися. Спочатку прилаштувався біля парочки, що висаджувала кущики, та за мить відійшов набурмосений.

— Владику! Вони не працюють, а цілуються, як ти з Оленкою, коли думаєте, що я не бачу...

Згодом він знайшов десь шланг і водою облив з ніг до голови Клару Георгіївну. Діставши запотиличника від її чоловіка, заскиглив:

— Вла-ди-ку! Що мені робити?

— Бачиш, усі натомилися. Зметикуй, як нас розважати,— порадив я.

Тоді Петько видерся на купу будівельного сміття й загорлав:

— Увага! Увага! Всім учасникам суботника передаємо виступ нашого радіо! — і засурмив, задудукав, забарабанив у темпі веселого жовтенятського маршу, диригуючи старою калошею.

Петьковій музиці зраділи всі. Робота закипіла.

— Ти б «Рушничок» чи «Два кольори» заграв! — попросили дівчата з гуртожитку.

Гогі й Нонка пішли в танок на даху ветхої дровітні.

— Грай лезгинку! —вимагав грузин.

— Давай бітлів! — верещала Нонка.

Раптом дровітня впала, і всі кинулися прибирати дошки, розчищати місце для дитячого майданчика. Було весело! Навіть Клара Георгіївна, хоча й сердилася на Петька, змилостивилась і попрохала:

— Пташенятко моє, виконайте, будь ласка, романс композитора Гречанінова «Відцвіли вже давно хризантеми в саду!»

А дядько Федір — за своє:

— Заграй-но краще, брате, «Солов'ї, солов'ї, не тривожте солдат...»

Петько виконував всі заявки на свій, особливий лад: то була дивовижна фантазія на тему всіх пісень, почутих ним за п'ять з половиною років його життя. До того ж він неймовірно перекручував усі мелодії.

Коли робота наближалася до кінця, у двір завітав представник будинкоуправління. Поклавши портфель на ящик, він оголосив:

— Громадяни та громадянки! Правлінням нашого житлового кооперативу зараз вам видаватимуться довідки про те, що ви своє відбули і ми вас більше не смикатимемо! Підходьте до мене за порядком своїх квартирних номерів!

Усі підходили до громадянина з портфелем. Він вручав довідки.

А «оркестр» вітав кожного урочистим тушем, тільки для Гогі заграв «Суліко».

З довідками в руках ми здавали дядькові Федорові реманент. І раптом я побачив, що Петько притиснувся в глухому закутку до стіни і принишк.

— Що з тобою?

— Якщо мені зараз не дадуть довідки, ніколи в житті не вийду на суботник!

Ніс у нього почервонів, лоб зморщився, а на білі запорошені щоки викотилися прозорі горошини сліз.

— Всім дали, а мені — ні!

І наш «оркестр» заревів, як найжалібніший з усіх похоронних оркестрів.

Ми кинулися мерщій виправляти цю несправедливість і вдалися до офіційного представника:

— Видайте, будь ласка, довідку нашому «джаз-банду».

— Жодним бандам жодних довідок не видаватиму,— відрізав той.

— Зрозумійте,— доводила Клара Георгіївна,— у дитини неабиякі музикальні здібності. Може, це майбутній Шостакович, а ви...

Нонка також вмовляла бюрократа:

— Якщо ви не даєте Петькові довідку лише через те, що він маленький, то це неправильно, бо сучасні діти дозрівають швидше довоєнних! Приміром, я: навчаюсь у восьмому класі, а дозріла ще в другій чверті шостого!..

Але представник будинкоуправління був невблаганний.

— Тоді я з тебе шашлик зроблю,— сказав Гогі. Така перспектива обурила поважного представника.

— Ви не розумієте,— заволав він.— Суботник — це не хіхоньки, а серйозний захід у масштабі мікрорайону, і я не дозволю...

— Що ти репетуєш! — перепинив його дядько Федір.— Та нашому «оркестрові» за його роботу не довідку, а грамоту слід би дати...

— Ну, знаєте! — кричав бюрократ.— Це дискредитація, профанація і компрометація...

Та біля нього вже нікого не було, а «громадяни» й «громадянки» виручали свій «оркестр». Десь роздобули аркуш ватмана, намалювали печатку й написали: «Довідка видана музиці Петькові за активну участь у суботнику».

Першим підписав документ дядько Федір — інвалід Вітчизняної війни, кавалер трьох орденів Слави. За ним поставили підписи всі, хто працював у дворі.

Довідку вручили щасливому Петькові, зіграли йому туш і аплодували більш, ніж будь-кому. Тільки особа від будинкоуправління з неприхованим обуренням спостерігала за цією подією і, набундючившись, тарабанила пальцями по портфелеві.

Ми розходилися додому стомлені, але бадьорі, бо супроводжував нас заповзятий «оркестр» із величезною довідкою в руках.

Р. Віккерс.
КОДЕКС КОХАННЯ

Із Свєткою Семибратовою ми навчалися в одному класі, але я з нею не знався, бо вона була дівчиськом.

Та якось на уроці ця сама Свєтка поцупила мого хімічного олівця й вимазала собі язика.

Я, звісно, вирішив на великій перерві дати їй по шиї.

— Ну, й телепень же ти,— сказав мені Вітька Черв'як.— Вона ж у тебе утьопалася.

— Це ж як? — здивувався я.

— Закохалася,— прошепотів Вітька й витягнув зі свого ранця подертий зошит, на обкладинці якого було написано великими літерами «Кодекс кохання» для п'ятого «А».

Я хотів вихопити цей кодекс, та Вітька не дав його мені, аж поки я не виголосив страшну присягу, що ніхто ніколи не довідається про написане в цьому зошиті.

А там було таке, чого й уявити не можна.

«Параграф перший. Кохати дозволяється від дванадцяти з половиною років.

Якщо дівчина під час зустрічі дивиться вниз, значить, хлопець їй подобається.

Якщо він перечепить її і вона гепнеться, значить, він хоче з нею дружити.

Якщо вона вимазалася хімічним олівцем, значить, вона йото кохає.

Якщо він луснув її портфелем по голові, значить, він любить її...»

Голова моя закрутилася, наче глобус. Адже за цим кодексом виходило, що я люблю Свєтку ще з першого класу, а вона мене з молодшої групи дитячого садка.

— Як же тепер бути?

— Спокійно, старий,— сказав Черв'як.— Дивимось «Параграф два».

«Кохання буває трьох видів:

а) безнадійне,

б) короткочасне,

в) вічне».

— Тямиш? Вибирай, яке хочеш!

Мені не хотілося ніякого, та Вітька вперся, як баран, і я вибрав навмання вічне.

— «Параграф п'ять! — заверещав Черв'як.— Вічне кохання починається з жагучого поцілунку».

— А це обов'язково? — злякався я.

— Написано, значить, обов'язково! Ти не бійся, тут усе розтлумачено.

«Поцілунки бувають п'яти категорій:

у вуха — запитальний,

у ніс — пасивний,

у губи — активний,

у лоб — стверджувальний,

в око— примусовий.

Цілуватися забороняється на очах у батьків, учителів, директорів шкіл і міліціонерів.

Під час поцілунку дівчина має дивитися хлопцеві прямо в очі».

— Це незрозуміле,— сказав я.— А чим вона дивитиметься, коли я цілуватиму в очі?

— Дивак,— заперечив Вітька.— Ти її цілуй в одне око, а другим вона на тебе дивитиметься.

— Он як... Читай далі!

«Під час поцілунку хлопець повинен стежити, щоб губи у дівчини були міцно стулені».

— А це навіщо?

— Щоб вона не кричала: «Рятуйте! Мене цілують...»

І останнє: «Протягом трьох днів перед цілуванням забороняється їсти цибулю, часник, редьку та ін.»

— А що це «та ін.»?

— Це ж усім зрозуміло: «та інші продукти».

— А що ж тоді їсти?

— Зефір у мармеладі! — образився Черв'як.— Хочеш цілуватися — можеш і постраждати.

— Гаразд,— погодився я.— От ми поцілувалися. А що далі робити?

— Ну й дурень же ти! — зітхнув Вітька.— Одружуватись треба.

— Якщо ти такий розумний, чого сам не одружуєшся?

— Мені не можна, а тобі треба.

— Це ж чому?

— Тому, що ти сам обрав вічну любов. А в мене короткочасна. Я одну поцілую і — бувай здорова, поцілую іншу — чик-чирик, і шукай вітра в полі. А ти — одружуйся!

— А я не буду.

— Всі так говорять. Одружишся, де ти дінешся. Кодекс порушувати нікому не дозволяється.

— Ну, хай, одружуся, а де ми будемо мешкати? Є про це в твоєму кодексі?

— Це й так зрозуміло. Коли одружуються, живуть у тата з мамою.

— А якщо мої тато з мамою у своїх тата з мамою живуть, тоді як?

— Чого ти причепився? — спалахнув Вітька.— Одружишся чи ні?

— Ні! І цілуватися не буду!

Черв'як образився, ледве не заплакав.

— Ти зрозумій,— каже,— якщо так себе поводитимеш, добром це не скінчиться. Тут точно написано: «Якщо дівчина любить хлопця, а він її ні, вона має повне право заподіяти собі смерть шляхом ковтання сірникових головок разом із сірниками та сірниковими коробочками».

Я перелякався не на жарт. Вона заподіє—їй нічого, а мені відповідати.

— Добре,— кажу,— біс із нею. Поцілую.

Після уроків я підійшов до вчительки і спитав:

— Ганно Олексіївно, як бути, якщо вона любить його, а вія любить її, а цілуватися не хоче?

Подивилися б ви, що сталося з учителькою. Вона почервоніла, позеленіла, а потім зробилася, наче райдуга. І як закричить на весь клас:

— Хуліган! Ще хоч раз почую щось подібне, без батьків до школи не пущу! І чого тебе вдома вчать? Приходжу я додому, питаю в батька:

— Скажи, тату, що таке вічне кохання?

— Рано тобі це знати.

— Чому ж,— питаю,— рано, коли я одружуватись задумав.

Тут він ураз як підскочить, наче йому хтось голку в стілець увіткнув.

— Що ти верзеш? Чим у тебе голова забита? Я тобі покажу кохання! Ти в мене одружишся! Чому вас там у школі навчають!

Тут я збагнув, що Вітька Черв'як у цих справах більше тямить, ніж батьки й учителі, разом узяті.

Зустрів він мене біля школи й каже:

— Довго ти ще тягтимеш? Сьогодні останній термін.

Сиджу на уроці, дивлюсь: Свєтка хихикає, наче нічого не сталось. А я як подумаю, що мені її цілувати треба... й жити не хочеться.

Після школи повів я її до скверика, посадив на лавочку й кажу:

— Сиди тихо, Семибратова, я тебе цілуватиму.

Вона аж скипіла: «Так я,— каже,— тобі й дозволила!»

Ну, тут я не стримався — і як гахну її сумкою по голові, а потім — смик за шарфик і...

Наступного дня Свєтка прийшла до школи з перев'язаною головою.

— Що з тобою, Семибратова? — питає вчителька.

— Мені Приходько вуха покусав.

— Приходько, встань. Навіщо ти це вчинив?

— Голодний був,— відповів я. І це було чистісінькою правдою, бо останні два дні я згідно з кодексом нічого в рот не брав, окрім цього нещасного вуха.

Так трагічно обірвалося моє вічне кохання. І винен в усьому кодекс. А може, й не тільки він?

Р. Віккерс.
ПРОВІНІЛ

Дружина моя в хімчистці працює, а розуму в неї, як у квочки. Вчора заявляє, що Филимон з третього під'їзду своїй серце приніс і задню ногу. Телячу. Оце, каже, чоловік!

Мене лють бере. Він же на м'ясокомбінаті сторожем працює, той Филимон. А коли я слюсар на рембазі, то що ж мені, бульдозера в хату волокти? І важко, і в ліфт не влізе!

Жарти жартами, а тут надходить Міжнародне свято Восьме березня. І якраз наш склад дефіцитний клей отримав. Провініл називається.

А що, думаю, коли я їй цього провінілу чвертку піднесу у формі подарунка. Держава не збідніє, а я їй, може, каблука на чоботі прихоплю.

Виписую собі провінілу, заливаю його в пакет з-під молока, ховаю в куртку і чимчикую до прохідних воріт. Вахтерка на мене дивиться з цікавістю. Особливо на груди, де через той пакет утворилася випуклість.

— Що це, каже, з мужиками коїться! Мало того, що патли до плечей порозпускали, так ще й груди які носять, нікчеми.

Я пояснюю.що в кишені молоко. Недопив в обід і несу додому, щоб не скисло.

Вона не вірить:

— Покажи!

Довелось вийняти пакет і для наочності відпити грамів сто. Це, звичайно, було великою моєю помилкою, бо, хоч вахтерка мене й випустила, в роті почався якийсь складний технологічний процес. Язик до зубів пристав — не відірвеш.

Заходжу до трамвая, людей повно, мене з усіх боків затиснули, а я навіть не пручаюся, бо заполонений своїми внутрішніми переживаннями. Губи замертвіли, язик задубів, зуби зціпило. Якби долото було під рукою чи, скажімо, якесь зубило, я б з цією справою хутко впорався, а цвяхом не дуже акуратно вийшло. Язика, правда, відколупав, але ж цвях до зубів приліпився і — ні туди ні сюди.

Тут входить контролер, а я ж «необілечений». Він на мене дивиться, я весь холону. Не з переляку, а через провініл, який в притиснутому стані тихенько тече собі з кишені по животі в нижні райони.

— Ваш квиток!

Я йому пояснюю ситуацію, але через в'язкість у роті нічого, крім «тир-пир», вичавити із себе не можу. Засунув руку в кишеню, щоб гроші взяти,— туди заліз, а назад ніяк... Не виймається рука — пальці в клеї загрузли.

Контролер насідає, я смикаюсь. А тут пасажири почали виступати:

— Хіба ви, — кажуть контролерові, — не бачите: у людини припадок.

Він зупиняє трамвай і командує:

— Товаришу припадочний, вийдіть з вагона!

Сказати, звісно, легко, а спробуйте вийти, коли провініл уже встиг проникнути до самого низу і приварив мене п'ятами до підлоги.

— Я, кажу, звичайно, можу вийти, але тільки разом із трамваєм. З'являється міліція.

— Ану, дихни.

Я дихнув — міліціонера захитало.

— Спокійно, каже, товариші, це не алкоголь. Це — ацетон, я точно знаю.

Витяг мене з трамвая. Підошви, правда, там лишилися. Посадив на таксі. Лагідний такий міліціонер, адресу на прощання записав, обіцяв завітати. За штрафом.

Ну, в таксі їхати, самі розумієте, інша річ. Рука в кишені вже не смикається — приварило наглухо. Шкарпетки задубіли так, що стали, мов платформи, штани до сидіння приварені. Одним словом, сиджу міцно. На повороті, правда, машину трусонуло і пощастило частково відірватися.

Так нове лихо — мене до водія підкинуло, і я до нього боком притулився, А водієм, я ж не сказав, була жінка. Вона образилась.

— Ану, каже, хлопче, відчепися, бо я на такі випадки маю гайковий ключ великого діаметра!

Я їй, звичайно, розтлумачив про той провініл, і вона трохи полагіднішала.

— Ми його, каже, зараз бензинчиком розчинимо.

Літрів зо два вилили, ледь не задихнулися, а провінілові — хоч би що. Він же тролейбус з автобусом зліпити може і так, що тягачем не відірвеш.

Я благаю:

— Везіть хутчій, бо може статися, що й таксі ваше шинами до асфальту приварить!

Біля під'їзду, як ведеться, бабусі сидять, сусідам кісточки перемивають. Тут ми з таксисткою виходимо у щільно склеєному стані. Вони, звісно, слів не шкодують:

— Що ж ти, Петько, собі думаєш? Раз Восьме березня, значить, можна з чужими жінками обнявшись гуляти?

Я їм тлумачу, що це не жінка, а водій, що я її, взагалі, вперше бачу. А вони своєї:

— Вперше бачить, а вже до хати тягне!

І дітям голови відвертають, щоб прикладу не брали.

Ми мерщій до ліфта, а там малюк із триколісним велосипедом і якийсь лейтенант з цукерками в руках. Поки розбиралися, кому на який поверх їхати, вони, самі розумієте, всі до нас приліпилися, наче мухи до липучки.

Отож, стоїмо перед дверима тісно згуртованим колективом. Дитина плаче.

Я прошу:

— Товариші, у кого палець вільний, натисніть, будь ласка, на дзвоник, бо я вже весь, як монумент.

Дружина відчиняє двері і, зрозуміло, спочатку регоче, потім лякається, а далі з розмаху приліпляється своєю долонею до моєї лівої щоки.

Хтось викликає швидку допомогу. Лікар каже, що без хірургічного втручання не обійдеться.

— Це ж,— каже,— унікальний випадок у медичній науці. Я про нього дисертацію напишу.

Першою відокремили дитину — на неї ж ненька чекає, хвилюється. Потім мене з таксисткою роз'єднали. Дружина трохи заспокоїлася. Велосипеда хлопчику дали — правда, двоколісного: третє колесо при мені лишилося. А от лейтенанта від водія відчепити не вдалося. Я так гадаю, що вони самі не захотіли. Бо незабаром до загсу пішли.

Куртка моя, звичайно, накрилася. І брюки теж. А майку я місяць електробритвою здирав. Шкарпетки ж — небезпечною з милом.

А найприкріше у цій історії, що провініл каблука дружини не взяв. Мабуть, вивітрився в дорозі.

А Филимона з м'ясокомбінату, між іншим, посадили. І краля його передачі йому не носить. От я й питаю: чи варто було задля такої гадюки печінку красти?

Р. Віккерс.
СУПЕРУБОЛІВАЛЬНИК

Щасливий, кажуть, в сорочці народжується. Що ж до мене, так я у футболці народився і в синіх трусах.

Мені соску дають — реву. Дали свисток суддівський — угамувався. Лежу в колисці, насвистую футбольний марш.

Здібний був. Читати рано навчився. Років у п'ятнадцять. За світловим табло.

У школі питають:

— Куди впадає Дніпро?

— У вищу лігу.

— Про кого роман Лермонтова «Герой нашого часу»?

— Про Блохіна.

Одне слово, навчався систематично. У мене система була: 2—3—2—1. Спочатку мене за це з класу «А» до класу «Б» перекидали, а потім взагалі дискваліфікували із школи.

Я жодного матчу не пропускав. Самому Яшину руку тиснув, а Стрєльцову ногу. Оцими пальцями.

Наука точно довела, що уболівальник під час гри втрачає кілограм ваги. Виходить, якщо підрахувати, так я тонн п'ятнадцять на стадіоні залишив. Це ж двісті свиней, не менше. І шість кабанів.

Бо дуже хвилююся. Команда в нас, правда, залізна, але напад шкутильгає. По ногах йому дали, він і закульгав. Доводиться головою працювати.

Пека головою у ворота врізав: штанга — на друзки, а голова ціла. Тільки ледь-ледь хитається.

Зате ж наші у чвертьфіналі. Я від щастя з трибуни впав. Аж похолов. У лотку з морозивом опинився. Дівчина одна там його продавала.

Вийшло так, що вона мені життя врятувала. Ну, я її за це, зрозуміло, покохав. Обличчя не розгледів, бо вже темно було. В перерві заприсяглися все життя в одному секторі прожити. Дітей народили. Дві штуки. Хлопчика Локомотивом назвали, а дівчинку Торпедою. Гарні дітки. Допитливі.

— Тато,— питають,— хто такий Лобачевський? Я, звичайно, роз'яснюю:

— Не Лобачевський, а Лобановський. Це наш київський тренер.

— А Шевченко?

— Нападаючий з «Чорноморця». Зріст — метр вісімдесят.

— А Пушкін?

— Такого не знаю. Мабуть, з дубля. Вони кажуть:

— Татусю, якщо ти в нас такий розумник, чому сам у футбол не граєш?

— Тому, кажу, діточки, що в мене вся сила не в ноги пішла, а в горло. Я ж як вигукнув: «Кіпіані, шайбу!»— так він мене на краю Європи почув і забив-таки!

Іншим разом загорлав: «Карпати», тисни!» — у Карпатах землетрус. На сім балів.

Мене в той день якраз із роботи вигнали. Причепилися за те, що я з усіх воріт замки познімав і сітки повісив. Темні люди.

Дружина прохає: «Запросив би ти мене, Васю, хоча б раз до театру».

— Так я ж там уже був. Балет дивився. «Спартак» називається. Погано грають. Я їм кричу: «Ловчева виставляй!» Вони не розібралися, мене витурили. Сміх та й годі!

А наші, між іншим, до півфіналу потрапили. Буряк два сухих урізав. А я — три напівсухих і грамів триста «буряківки». Його на руках у роздягальню несуть, а мене на машині — у витверезник.

П'ятнадцять діб відсидів. Вийшов, соромно людям у вічі дивитися — чотири матчі пропустив!

Дружина в контратаку пішла:

— Не можу, каже, Васю, з тобою гру налагодити. Шукай собі іншу команду.

Розлучилися, щоправда, «в рамках правил». Я їй усе майно залишив, собі тільки таблицю розиграшу взяв. Дітей жеребкуванням поділили. Мені Локомотив випав, їй — Торпеда.

Страшна трагедія! Настрій поганий —де тепер матчі дивитися?

Спасибі, сусіда дав мені притулок. Так я по телевізору «Шахтаря» дивлюся, а по радіо «Зеніт» слухаю.

«Шахтар» давить, «Зеніт» горить. У мене нерви не витримали, гахнув приймачем по телевізору. В саму дев'ятку влучив. Сусіда чомусь образився. Супердурнем мене обізвав.

Та це все дрібниці. Головне— наші у фіналі.

Пека їхнього випадково зачепив кулаком по шиї — суддя йому зауважив. А коли їхній Пеку головою по буцах ударив — нічого, їхній — беркиць, лежить на траві, придурюється, мертвого вдає. Прибігає лікар, а він і справді мертвий. Кубок проґавили!

У мене цілковитий занепад. Температура — тридцять дев'ять. І біль якийсь у лівому верхньому куті. Лікар, спасибі, хороший трапився. Хоча і в окулярах.

— Дивись, каже, Васю, у рентген, до чого ти свій організм довів. У тебе ж, каже, «Кайрат» у печінці і «Пахтакор» у горлі. А мозок? Всередині ж порожньо, а зовні жодної звивини. Це ж, каже, Васю, не мозок, а футбольний м'яч. Люди, каже, і вболівають, і навчаються, працюють, особисте життя влаштовують. Футбол — річ прекрасна, та не тільки ж світу, що у вікні. Чимало інших справ є...

Три дні він мене обробляв. На четвертий я не витримав, заплакав.

— Спасибі, кажу, друже. Перевиховав ти мене. Зняв, можна сказати, полуду з очей. Віднині, вважай, з футболом покінчено. Годі! Досить! Край!.. Переходжу на хокей.

Р. Віккерс.
ВИЩИЙ СОРТ

Квартира моя на третьому поверсі. З балконом. Полюбляю влітку на балкон вийти, посидіти, полинути мрією. У ящиках квіточки барвами переливаються, квасоля стручки до сонечка тягне. Праворуч з-під листочків огірки визирають, ліворуч помідори рум'яніють, наче засоромлені. А чого їм соромитися? Балкончик доглянутий, і грунт підживлений і зволожений. Ідеш між рядками — душа співає. Вітерець війне — житечко шелестить, гречка пахне. А довкола глянеш — мов стіна, пшениця золотиться, і ні кінця ні краю їй немає. Отож і лихо, що ні кінця ні краю, бо на тому кінці — вигін, худібка випасається: корівоньки дзвіночками теленькають, кізочки травицею смакують, свині кувікають. Хай вони кувікають, а ти не зважай, гав не лови. Бо їм у садок вдертися — абищиця. 1-і, матінко, всю ягоду з корінням повисмикують, дерева аж пообтесують! А в мене ж одних тільки груш-яблунь триста дерев!..

Словом, із фруктами — ажур, і на зернові гріх скаржитися. Та й по м'ясу-молоку не пасу задніх... Чистого прибутку на мільйон буде...

Можна й техніку придбати. Трактори купую, комбайни на балкон виводжу. І консервний заводик — свій: не гнити ж сливам. Оце вже й бойню планую. Справді, не через квартиру ж худобу ганяти — ще килими забруднить. Гідромеліорацію впроваджую — з кухні через кватирку водогін веду. Пішла «велика вода» — на поля, на луки!.. Ой, і на голову ллє! Чому ж на голову?! Кран не вимикається, заїло. А воно ллє!.. От лихо! То не з крана, із хмари ллє.

Дощик уперіщив! І звідки він узявся на мою голову?! Засинав, так сонце ж сяяло, прокинувся від грому, аж балкон трясеться... Тікати треба. От лихо! Такий сон перебаранчило!

А ти і справді думав, що в мене на балконі таке раювання? Тю, дурний! У мене там всього три грядочки ягід, дві курки і порося. І все. А то — так. Марення...

Так ти береш полуницю чи ні? В магазині дешевше? Та вона ж там уся гнила! А це ж не ягідка — мрія! Відібрана, з балкончика. Вищий сорт!

Р. Віккерс.
ДОБРЕ ПОСИДІЛИ

— Ніно Юхимівно, скільки там до кінця роботи?

— Майже три години.

— О! У Ніночки новий годинник?

— Це їй чоловік подарував на день народження.

— Три години—два тайми! До речі, який учора був рахунок?

— Не знаю — був на риболовлі. От-такенного лина спіймав!

— Лин—теж мені птиця! От дельфін — це справді! Все розуміє, навіть розмовляє по-своєму! Не дарма природа і язиком наділила!

— Язик краще тушкований з цибулею! Ото смакота! Раджу — приготуйте, не пошкодуєте.

— Ой, нема коли — плету кофточку. В «Радянській жінці» такий візерунок!.. Принести вашій дружині?

— Вона поїхала в Сочі. Пише, що на пляжі ніде яблуку впасти.

— До Сочі треба їхати у вересні...

— Ох, у вересні наш Валерка до першого класу йде.

— «Літературка» пише, що шкільні програми страшенно перевантажені...

— О, вже й робочий день закінчився! От життя — аж сумно! Тільки й знаєш — справи, справи. Хоч би на вечір забути про роботу!

— А що, як піти в ресторан?! Всім відділом! А? Потанцювати, трохи розважитися... Отак — взяти й піти!

— Чудова ідея! Хто за?

— Одностайно.

— Офіціант! Одинадцять котлет, один шніцель, пляшку вина, півлітра «Столичної», п'ятдесят грамів коньяку. Гульнемо на славу!

— Ніно Юхимівно, як там з квартальним звітом?

— Ще немає зведень із цехів.

— Неподобство! Я ж попереджав: Сидорчука давно пора звільнити!

— Місцевком не допустить. До речі, завтра засідання з питань дисципліни. Вам треба неодмінно бути.

— Завтра я—в тресті. Знову Дерягіна хочуть перевести в Саратов.

— Є прекрасна кандидатура на його місце.

— Товариші, зважте: у наступному кварталі наше підприємство береться за освоєння нової програми.

— Я гадаю, слід би натиснути на обробку інформації.

— Я подумаю над цим. Та мені найбільше дошкуляють зараз відрядження.

— Навіть не знаю, що відповісти Дерягіну...

— З вас двадцять три карбованці, шістдесят копійок.

— Будь ласка.

— Ну, от бачите, й відпочили, й розважилися. Завтра з новими силами — за роботу!

Р. Віккерс.
КРАЩИЙ ТОСТ

Ми зібрались, як і умовлялися, через двадцять років після закінчення десятирічки. Школа наша була чоловічою, проте справжніми чоловіками ми відчули себе лише сьогодні.

Спогади, привітання, тости... З'ясувалося, що серед наших випускників — два доктори і дванадцять кандидатів наук. Тому за столом в основному тільки й проголошували: «П'ємо за докторську Лапка!», «За відкриття Пружанського!», «За винахід Черепіна!». Наприкінці банкету я не витримав і виголосив такий тост:

— Не дуже хизуйтеся своїми досягненнями,— єхидно почав я,— ще невідомо, ким би ви були, якби не любляча, терпелива істота, що завжди поруч із кожним із вас, людина, яка дбає про ваш затишок і безтурботне домашнє життя. Хто готує вам їжу, пере білизну, доглядає ваших дітей? Хто стійко витримує ваші примхи, нехтує власним відпочинком і радощами— і все задля ваших високих ідеалів?! Вип'ємо ж за них, друзі!

Мені аплодували більше, ніж усім. Мене обіймали, плескали по череву, по плечах. Дехто навіть пустив сльозу.

— Чудово сказав! Так зворушливо!

Та хіба ж могло бути інакше? То кричала моя зболіла душа: дружина моя — кандидат наук — готує докторську дисертацію...

Р. Віккерс.
НЕТИПОВЕ ЯВИЩЕ

У нашій газеті працює відділ фейлетонів, проте жодного фейлетону за три роки не надрукували. Може, не пишуть, а може, не беруть.

Я сів, написав, приніс до редакції.

— Прочитайте,— кажу.— Сподобається — надрукуєте.

— А це що?

— Фейлетон.

— На яку тему?

— Та про вашу газету, адже у вас відділ фейлетонів є, а самих фейлетонів не видно. Або ліквідуйте відділ, або друкуйте матеріали. А то якось смішно виходить...

— Прошу без узагальнень.

— Та які ж тут узагальнення! Пишу про конкретну газету, конкретний відділ і про конкретне типове неподобство, яке у вас коїться.

— Чому це ви вирішили, що типове?

— Що?

— Неподобство.

— Та я нічого не вирішив, а виклав факти. Хай начальство вирішує, що робити.

— Начальство й без вас знає, що робити.

— Може, й знає... Тільки факт є фактом: відділ існує, а фейлетонів нема!

— Факт, справді, винятковий.

— Не винятковий — обурливий! Та як же це так?!

— Ви знову узагальнюєте.

— Зовсім ні.

— Як же ж — ні? Мені ж видніше!

— Цікаво, чому це вам видніше?

— Бо три роки веду відділ фейлетонів.

— І жодного фейлетону ,не випустили?!

— Саме так. Ну й що?

— А зарплату одержуєте?

— Аякже!

— І вам не соромно?

— Не соромно, бо це — нетипово, я б сказав, на грані відмирання...

— Як я зрозумів, і мій фейлетон ви не вмістите?

— Це залежить від того, як ви його написали.

Він узяв списані аркуші й почав читати: «В газеті працює відділ фейлетонів, а жодного фейлетону за три роки не надруковано».

Так я й знав — самі узагальнення!

— А як же треба? — питаю.

— Хоча б так: «Трапляються випадки, коли в деяких газетах іноді працюють окремі відділи поки що існуючих фейлетонів, а самих фейлетонів... цього поки що існуючого жанру інколи по три якихось там роки не видно». Так. Що у вас далі?

— У мене,— кажу: — «Треба або ліквідувати відділ, або друкувати фейлетони».

— Знову зайве узагальнення. А чи не краще було б так: «Часом в деяких випадках необхідно, щоб окремі відділи трохи прикрити, або друкувати оті, що іноді, на жаль, ще трапляються, фейлетони».

Мій твір після його редагування став мені огидним Я подумки вилаявся. А сказав так:

— Інколи деяких дурнів примусиш іноді окремому богу помолитися, то вони й церкву, на жаль, пустять з вогнем, під ті, що поки що трапляються, три чорти.

Р. Віккерс.
БАТЬКИ ТА ДІТИ

Під кінець робочого дня директор заводу Микола Павлович заскочив у свій кабінет. Секретарка вже давно чкурнула; замість неї у приймальні, нервово гризучи нігті, тупцювався хлопчина років тринадцяти у піонерській формі.

— Викликали? — спитав піонер.

— А, власне, хто ви? — дещо спантеличено спитав директор.

— Я син Косякова. Вітя.

— Он воно що! — засвітився директор.— Що ж ви стоїте? Заходьте, сідайте. Палите?

— Ні, дякую,— чемно відповів хлопчик.— То що ж трапилось?

— У житті бувають різні халепи, любий мій, і ось — одна з них,— почав здалеку Микола Павлович.— І повірити важко, що в такого симпатичного сина такий непутящий батько...

— Та не мучте мене, кажіть хутчій, що він накоїв? — благав хлопчина.

— Та він частенько щось та й утне: як не зробить прогул, то нап'ється; до того ж дуже брутальний, особливо з начальством.

— Не може бути! — аж скрикнув Вітя.— Сигарети я в його кишенях знаходив, а про горілку вперше чую.

— Було, було,— зітхнув Микола Павлович.— Сам п'є, то півбіди, а то ж іще й інших підбиває, себе за приклад ставить — це вже зовсім погано.

— Ми з матір'ю його не привчали,— сухо зупинив директора Вітя.

— А я ж і не сказав, що привчаєте, тільки нагадав, щоб більше уваги приділяли батькові,— ніби відступився Микола Павлович.— Бо зовсім розпустився!

— Та що ви кажете?! Яка там увага, коли я цілісінький день у школі! Чи відомо вам, скільки задають додому в п'ятому класі?! А я ж іще й член ради дружини. І стінгазету в нас не Пушкін випускає! І, крім батька, турбот — по зав'язку!

Директор спохмурнів.

— Доведеться виганяти з роботи!

— О-о! Це — найлегше!—єхидно заявив Косяков-син.— А ви його виховуйте! Залучіть у гурток, чи що; хай захопиться чимось, аби не пив!

— Ми, дорогенький, вже по-всякому підходили. І не від розкоші звернулися за порадою до вас! Бо він хоч і безпутній, а вас поважає. Навіть п'яний на мене гримав: «Спробуй пальцем торкни, скажу сину—він тобі по шиї надає...»

— Фу! Який сором! — збентежився піонер.— Справді, лобуряка! Ну, хай начувається! Дома я його «опрацюю»!

— Оце по-діловому!—зрадів директор.— Ви з свого боку, ми з свого. Отак і виправимо людину, бо взагалі він здібний.

Микола Павлович їхав додому з почуттям виконаного обов'язку.

— Неоціненна річ — педагогіка, міркував він.— Все-таки цей новий метод — диво! Візьметься син за батька — той, гляди, втихомириться, порозумнішає...

Дружина стріла його на порозі схвильована і тихцем попередила:

— Проходь швидше. Син уже півгодини очікує. У кріслі сидів шестирічний синок Миколи Павловича й сердито барабанив пальцями по столу.

— Де тебе носить?!

— Та все справи, справи. Олексо...— промимрив батько.

— Відомо, що за справи — штурмівщина. А мене через тебе в міністерство викликали! Ти плану не виконуєш, а мені на весь дитсадок сором!

Микола Павлович заскімлив:

— Чим же я план виконуватиму — постачальники матеріалу не підкинули...

Син вийшов з-за столу.

— Не вперше, що хтось винен,— я ж тебе, ледацюгу, добре знаю!.. А подай-но ременяку,— це до матері.— Годі скиглити! Скидай штани! З вами по-доброму не можна!

Р. Віккерс.
ХІРУРГІЯ
Майже за Чеховим

У приймальню міської лікарні входить дячок Вонмігласов у модному кожушку поверх брунатної ряси. Він ввічливо вклоняється реєстраторші й хреститься на Дошку Пошани.

— Зуб, матінко, замучив,— стогне він.— Стріляє і у вусі відлунює, ніби, вибачте, коротке замикання.

— Ось вам направлення до швидкої, на рентген та в стоматкабінет,— усміхається реєстраторка й подає йому кольорові картонки.

— Що з вами, любий? — співчутливо питає черговий лікар відділення швидкої допомоги.

— Господи, милостивий,— крекче дячок.— Рота не розтулити, все розпухши і ніч, вибачте, не спамши...

— А прийміть-но амідотринітробензонат. Найновіший засіб. Останнє слово фармакологічної науки. Вонмігласов ковтає таблетку й світлішає на виду.

— Батечку ж мій! — кидається він цілувати лікаря.— Благодійнику! Напоумив господь вас!

У рентгенкабінеті його голову вкладають у ящик; спалахує і гасне світло, і не встигає зітхнути пацієнт, як йому вже вручають ще вогкуватий рентгенознімок.

— Ну, святі угодники! — в захопленні співає Вонмігласов.— Ну, дбайливці ріднесенькі!

— Які там дбайливці,— сміється лаборантка.— Науці дякуйте, батечку.

У зубному відділенні чути музику, записану на плівці. Дячка зустрічає рожевощокий, схожий на ангела, молодий спеціаліст Курятін. Все тут біле й чисте. Все — метал і кахля.

— Отець диякон радили горілку з хріном класти,— з довіряю розповідає Вонмігласов лікарю.—. Аніскілечки не допомогло...

— Забобони,— поблажливо цідить ангел-стоматолог.— Рвати його треба.

— Таж страшно.

— Це за старих часів було страшно. А зараз — як повітря хапнути. Бо — ультразвук.

— Тоді, звичайно,— погоджується дячок.— Вам видніше.

Курятін спритно промиває ротову порожнину пацієнта, впевнено робить обезболювальний укол і, приладнавши блискучі електрощипці, миттю справляється із зубом.

— Ну, хірургія! — захоплюється Вонмігласов, забачивши свій зуб у цинковій урночці.— Ну, наука! Вік бога молитиму!

Але, помацавши в роті пальцем, він із жахом знаходить дірку серед верхніх зубів, а хворий, нижній, на своєму місці. Від доторку зуб «стріляє» у вухо з новою силою.

— Це що ж виходить? — обурюється Вонмігласов.— Ти що ж накоїв, дурень царя небесного?

— Пробачте, помилився,— мимрить молодий спеціаліст.— Знімок догори ногами тримав. Щелепи переплутав.

— Переплутав?!—волає дячок.— А інститут ти не переплутав?! Наука, хірургія, електроніка! Ну, начувайся, дияволе клятий, я на тебе знайду ще управу!

І наступаючи на подол ряси, він скочується мармуровими сходами зі швидкістю ультразвуку.

Р. Віккерс.
ВАНЬКО
Майже за Чеховим

Ванько Жуков, дев'ятирічний хлопчик, який недавно переїхав до міста з села, ніяк не міг заснути. Дочекавшись, коли батьки пішли на новорічний бал у Палац спорту, він устав з ліжка, одягнувся, вийняв із ранця папір, ручку і почав писати:

«Милий дідусю Костянтине Макаровичу!— виводив він акуратно.— Вітаю тебе зі святом. Справи в мене йдуть непогано. Школа тут подовжена, з математичним ухилом, і всі хлопці теж подовжені і з ухилом...»

Він зітхнув, подивився у вікно, де в сяйві рекла» мерехтіли сніжинки, й уявив дідуся Костянтина Макаровича, який спершу з бабусею, а потім сам доглядав його до недавнього часу. Ночами він сторожував у колгоспі, а вдень шевцював, ремонтуючи односельцям чоботи. Дідусь часто водив його до лісу збирати ягоди, гриби, дикі груші; не лаяв, коли Ванько, загулявшись, запізнювався на обід, і вечорами дозволяв смолити дратву. Зараз Макарович, напевне, крекчучи, злазить із печі і йде на вартування. А з ним вірний супутник — щеня В'юн... Ванько зітхнув і знов узявся за писання.

«А вчора мене не пустили дивитися мультики по телевізору за те, що сплутав інфінітив з імперативом. їх треба знати, щоб вирости поліглотом, який знає іноземні мови. Для цього тато бере мені уроки в англійця Федора Савелійовича Хрякова, який навчається в інституті, і коли я маю совість, то повинен учити мову, щоб даремно гроші не пропадали.

А мама возить мене через усе місто на каток. Вона каже, що з моїми даними з мене неодмінно вийде Родніна і Зайцев. Та сьогодні я, катаючись на ковзанах, заснув і .розбив собі носа».

Ванько витер кулачком очі й схлипнув.

«А заснув я тому, що пізно вчився з музики, щоб вирости, як сказав тато, гармонійною людиною. Гармонійною, дорогий дідусю, це не на гармошці грати, а на фортеп'яно — такому ж, як у нас у клубі, тільки гіршому, бо на ньому змушують учитися. Мама сказала навіть, що коли я й не буду музикантом, то запам'ятаю цю музику до самісінької смерті».

Ванько сумно засопів і знову уп'ялився очима у вікно. Він згадав, як ходили вони з дідом за ялинкою для школи. Весело було! Молоді ялинки, огорнуті інеєм, стоять тихо, анітелень. Раптом, де тільки й узявся, летить стрілою через кочугури заєць...

«Крім усього, я ще оволодіваю художнім вишиванням, бо дочка татового начальника ним оволодіває, і це для неї корисно.

Приїжджай швидше, дорогий дідусю, й забери мене звідси, а то раптом ще в мене якісь дані знайдуть і нових педагогів навишукують. Пропаще тоді моє життя...»

Ванько підписався, поклав лист у конверт, написав поштовий індекс села й адресу дідуся. Потім вийшов із квартири, спустився на перший поверх у ліфті, вискочив на вулицю й кинув листа до скриньки...

За годину він міцно спав. Йому снилася піч. На печі, звісивши ноги, сидить дідусь і читає листа. Біля печі ходить В'юн і крутить хвостом.

Р. Віккерс.
ВСІ НА ФОРУМ!
Стенограма одного районного заходу

Головуючий.   Товариші! Дозвольте конференцію працівників прилавка нашого району вважати відкритою.

Оплески.

Ми зібралися, щоб підбити підсумки наших досягнень і накреслити шляхи до ще більших успіхів. Слово надається товаришу Причепі.

Причепа. Товариші! Наші досягнення й справді великі. Але поряд з ними, на жаль, іноді ще трапляються й деякі недоліки. Саме на них я хотів би зосередити вашу увагу...

Головуючий.   Товариші! Нас прийшла привітати делегація трудівників кухонної плити!

Оплески. До залу входять представники кухарів. Зачитують   привітання.   Вручають   президії   пам'ятний   ополоник. Виходять. Оплески.

Причепа. ... Я продовжую, товариші! Іноді ще надходять скарги на погане...

Головуючий. Товариші! Слова для привітання нашої конференції просять посланці героїв керма.

Оплески.     Входять    посланці      таксомоторного парку.    Виголошують звернення. Підносять президії почесний карбюратор.

Причепа. ... Хотілося б навести приклади негідного...

Головуючий.   Товариші! Нас вітають   представники з районної лазні.

Оплески. Делегати звертаються до   присутніх   з   вітанням, вручають президії пам'ятний тазик. Виходять. Оплески.

Причепа.   Деякі   наші   підприємства   не виконали...

Головуючий. Є пропозиція на цьому дебати закінчити й перейти до наступного пункту порядку денного — обрання делегації для привітання героїв сковорідки, керма й віхтя, районні форуми яких мають відбутися невдовзі. Які будуть пропозиції?

Р. Віккерс.
ПРИНЦИПОВА РОЗМОВА
Сценка

Приймальна директора.    Секретарка    друкує   на   машинці. Перед нею   Відвідувач.   За ним, перед вікном, Невідомий   жує   бутерброд.

Секретарка. Директор вас не прийме.

Невідомий. Ні за які гроші не прийме.

Відвідувач.   Але ж у мене важливе питання.

Невідомий. То інша розмова. Треба прийняти.

Секретарка. У всіх вас важливі, невідкладні питання.

Невідомий. Чув?! Ото й не гни кирпу!

Відвідувач. Я ж цілу добу їхав!

Невідомий. О-ой-йо! День і ніч людина їхала!

Секретарка.    Слід було   спочатку умовитися!

Невідомий. Справді! Невже недопетрив?

Відвідувач. А між іншим, я умовлявся.

Невідомий.   Коли так, повинні прийняти поза чергою.

Секретарка. Зараз у директора обід...

Невідомий. Може людина перекусити чи хай голодною смертю вмирає?

Відвідувач.   Уже година, як обід закінчився.

Невідомий. Це правильно. Незабаром вечеря...

Секретарка. У директора й без вас турбот по зав'язку.

Невідомий.   А ти гадав, один такий у нього! Ет!

Відвідувач. Доведеться міністрові скаржитись.

Невідомий. Добре! Молодець! Шуруй до міністра!

Секретарка.   Міністр вам не допоможе.

Невідомий. Ну, й люди пішли! Міністра йому! Негайно! Бачили?

Відвідувач. І чого б то я втручався? Хто ви такий?!

Невідомий. Я директор...

Німа сцена.

Р. Віккерс.
ЗНАЙОМІ ВСІ ОСОБИ

Останні два роки я ні в театри, ні на концерти не ходив. Корпів над дисертацією. Навіть телевізор не вмикав.

Другого дня по вдалому захисті до мене вдерся давній друг Жорка Конотопцев.

— Танцюй, старий! — загукав він з порога.— Окраса сезону!

В його руках шелестіли два квитки на прем'єру «Отелло» у нашому театрі.

Місця виявилися хорошими, я розкошував.

— Нам щастить,— зауважив Жора, проглянувши програмку. Найкращий склад!

Світло у залі згасло. На сцені в яскравому промені прожектора стояв підступний Яго.

Публіка стрепенулася.

— Льоха?! — здивовано верескнула дівчина з гальорки.

— Він самий! — підтвердили у партері.

— Во дає! — прокотилося залом, хоч Яго не встиг ще й ворухнутися.

— У чому річ? — спитав я у Конотопцева.

— Ти що, не впізнав? Це ж клоун Льоша з «Раз-два-трн-чотирки».

— Звідки? — не зрозумів я.

— Ну, щотижнева, дитяча, телевізійна...

На нас зашикали.

Тим часом на сцені засвітилося вікно, і в ньому з'явився величний Брабанціо — сенатор, шанований усією Венецією.

— Пан Сантехнік! — зойкнули глядачі. Зал вирував.

— Телекорчма «Шість табуреток»,— уточнив для мене Жорка.

Вихід Отелло викликав бурю овацій:

— Мишко, привіті

— Браво, Клишоногий!

Я нахилився до свого консультанта.

— Він озвучував Ведмедя у мультику «Рибко, тримайся!».

Марно сенат звинувачував Мавра. Публіка обожнювала Мишка і не збиралася дозволити, щоб його скривдили.

На сцену ввели трепетну Дездемону. Вона чемно привіталася з дожем і сенаторами, та відповіли їй із залу:

— Матільдо, гутен таг!

Глядачі схвально шуміли. Хлопчик виніс на сцену кошик квітів. Дездемона поцілувала піонера.

— Матільдою її вважають в абвері,— пояснив Жора.— А вона наша людина — майор Перепьолкіна.

— Але у програмці...— заперечив я.

— До чого тут програмка? — розгнівався Конотопцев.— Ти що, «Тринадцять осінніх годин» не бачив?

Артисти старалися, глядачі одержували естетичне задоволення.

В останній картині Клишоногий придушив Матільду — Перепьолкіну і позбавив себе життя. Льошу-клоуна закували в кайдани і повели, а режисера викликали на сцену кілька разів.

Після прем'єри мені чогось стало сумно.

Жорка теж бурчав:

— Дож явно не тягне, хоч і народний. Гугнявий з «Розумники натрапили на слід» зіграв би сильніше.

Р. Віккерс, О. Каневський.
ЗДРАСТУЙТЕ, Я ВАШ ЗЯТЬ
Сценка

Кімната.    Літній    чоловік    у піжамі    читає    газету. Дзвінок. На порозі   хлопець   у шкіряній куртці з мотоциклетним шоломом на голові.

Гість. Здрастуйте.

Господар. Добрий вечір. Ви до кого?

Гість. До вас.

Господар. Чудово. А хто ж ви?

Гість. Коротко кажучи, я ваш зять.

Господар. Даруйте, не зрозумів...

Гість. Ну, чоловік вашої дочки.

Господар. Гм... Але ж сьогодні за сніданком вона ще не була одружена.

Гість. Так то за сніданком, а зараз уже вечеря.

Господар. Та їй лише сімнадцять!

Гість. Зате мені вже двадцять!

Господар. Шмаркач!

Гість. Папашо, спокійно. (Простягає йому пілюлі).

Господар. Що це?

Гість. Ваша дочка порадила: «Як схопиться за серце, одразу ж годуй валідолом».

Господар. Яке зворушливе піклування! Чому ж вона сама не прийшла?

Гість. Вона взяла валокордін і подалась знайомитись із моєю мамою.

Господар. А ви не могли спочатку познайомитися з батьками, а потім одружуватись?

Гість. Від переміни місць доданків сума не зміниться. Хіба ми перші? Тепер усі так.

Господар. Зрозуміло. Це що ж, у вас порядок такий — без довідки про інфаркт батьків загс не розписує? Виходить, вам така довідка потрібна?

Гість. Ні, мені гроші потрібні.

Господар. Гроші? У перший же день?

Гість.   Такий день гріх не відзначити.

Господар. І з цим проханням ви звертаєтесь до мене?

Гість. А до кого ж іще? Ви тепер мені найближча в світі людина.

Господар. Ну й тип! Цікаво, ви вчитесь чи працюєте?

Гість. Уже не вчусь, але ще не працюю.

Господар. Це як розуміти?

Гість. З інституту мене витурили, а до роботи я ще не пристав.

Господар.   Коли ж пристанете?

Гість. Завтра вранці.

Господар. Он як! А жити де збираєтесь?

Гість. Разом із вами.

Господар. Гм... Це ви так вирішили?

Гість.   Мені квартиру дають у цьому будинку.

Господар. Що ж це за робота така: вранці беруть, а ввечері житло дають! Ви, даруйте, хто — міністр чи академік?

Гість. Я двірник.

Господар. Що?

Гість. У вашому будинку двірник.

Господар. Цього ще нам бракувало! Уявляю, як зрадіє моя дружина, коли довідається, що її донька — двірничиха.

Гість. Працюватиму я, а донька ваша вчитиметься.

Господар. А якщо через рік у вас народиться дитина?

Гість. Раніше.

Господар. Господи! І він каже про це з таким спокоєм!

Гість. Із радістю.

Господар. Ну, потішив! Мамаша почне бігати до інституту, батько махати мітлою, а хто ж дитину доглядатиме?

Гість. Хто ж, як не дід із бабою?

Господар. А ви?

Гість. Я б з великою охотою, так мені через три місяці в армію йти. Господар. М-да!

Пауза.

От ви скаржитесь, мовляв, ми, старі, не розуміємо вашого покоління, не поважаємо вас. А за віщо, дозвольте, вас поважати? За те, що ви в чотирнадцять починаєте палити цигарки, в шістнадцять випивати, в вісімнадцять одружуєтесь, кидаєтесь на шию батькам і сидите на ній ще двадцять років!.. Якщо не розлучитесь через двадцять днів. Ганяєте за модними ганчірками, стовбичите в ресторанах, а платять за все ваші “предки”. І від роботи втікаєте як чорт від ладану!..

Гість. І все ж, давайте поговоримо спокійно.

Господар. Про що говорити? Хіба порядні люди так чинять? Могли б ви як-небудь завітати до нас раніше, відрекомендуватись, увійти, так би мовити, в довір'я. Потім дати зрозуміти, що ви закохані, порадитись щодо майбутнього і нарешті урочисто попросити нашої згоди на одруження...

Гість. І ви б дали згоду?

Господар.   Нізащо!

Гість. От тому я й не приходив.

Господар. Хіба ж можу я віддати доньку за якогось лобуря?

Гість. Нащо ж ви так?.. Адже школу я закінчив...

Господар.   Уявляю, як ви її закінчили!

Гість. Нормально. З золотою медаллю.

Господар. Он як! А за що вас з інституту вигнали?

Гість.   Власне кажучи, я сам звідти пішов.

Господар. Чому?

Гість. Викладачі слабкі. Декан вимовляє: портфель, доценти, проценти...

Господар. Так він же неук!

Гість. Я йому так і сказав. А він заявив, що один з нас повинен залишити інститут. От я й пішов.

Господар. Чому ж ви, а не він?

Гість. Бо я ще зможу до іншого вузу вступити, а куди візьмуть цього доцента з його портфелем?

Господар. Гаразд, але чому ж було вам не вступити до іншого вузу?

Гість. Розумієте, я ще не вирішив остаточно, ким мені бути: біохіміком чи астрофізиком.

Господар. І тому стали двірником?

Гість. А чим погана робота? Вчитись не заважає. До того ж, одержую квартиру, зарплату і, головне, незалежність.

Господар. Незалежний двірник!

Гість.   Що ви все: двірник, двірник... А самі ви ким працюєте?

Господар. Я старший конструктор ЦКБ найбільшої в республіці фабрики модельного взуття.

Гість. Інакше кажучи, швець. Що скаже моя бідна матуся, коли довідається, що її син, майбутній астрофізик, одружується з чоботаревою донькою?

Господар. Ну, от що, любий зятьок. В нашій родині всі серйозні питання обговорюються колегіальне. Післязавтра приїздить моя дружина. Приходьте, і ми дамо вам відповідь.

Гість. Післязавтра не вийде. Я завтра вилітаю до Неаполя на міжнародні змагання.

Господар. Вперше чую, що бувають міжнародні змагання двірників.

Гість. Я стрибаю у висоту.

Господар. З мітлою?

Гість. З жердиною. Привезу вашій доньці італійські сандалії.

Господар. Не турбуйтеся, я можу дістати їй будь-яке взуття нашої експериментальної фабрики.

Гість. Дякую, але я просив би не експериментувати на моїй дружині.

Господар. Вам що ж, не до вподоби наша продукція?

Гість. Уявіть собі. Вам наш одяг не до душі, а мені ваш. Взяти хоча б оцей костюм...

Господар. Він і мені набрид, я його вже вісім років ношу...

Гість. Так чому б вам не придбати нового?

Господар. Я вже зібрався було, та донька причепилася: «У всіх у класі чобітки-панчохи, а в мене немає». От мій новий костюм і перетворився на її чобітки. Так вона й ходить: на ногах — батьків костюм, на пальці — мамине зимове пальто, у вухах— наші путівки на курорт, а на голові — новий телевізор. Ось воно, ваше покоління. Тепер купуй їй модний кожушок. А на які кошти?

Гість. Це вже мій клопіт. Ходитиме в моєму мотоциклі.

Господар. Гадаю, і вам мотоцикл батько купив?

Гість. У мене немає батька.

Господар. Умер?

Гість. Ні, пішов од нас. Працював на заводі... Людина вашого покоління, зійшовся з лаборанткою нашого покоління. Кинув дружину з трьома дітьми...

Господар. Вашій матері треба було негайно ж звернутися до директора заводу!..

Гість. Так він же ж і був директором.

Господар.   Ну, знаєте, в сім'ї не без виродка...

Гість. Навіщо ж ви за окремими виродками осуджуєте все наше покоління?

Господар. За окремими? Та зараз куди не кинь бородачі. Тут з гітарами, там з транзисторами.

Гість. Не туди ви дивитесь. Поїхали б на ВАМ, КамАЗ, в Тюмень—побачили б, як там бородачі з транзисторами працюють.

Господар. Мені, мабуть, пізненько. А вам варто було б поїхати.

Гість. Я вже був. Рік працював на Усть-Ілімі... До речі, і мотоцикла звідти привіз.

Господар. Бачите, молодим у нас дорога... Вчитися— будь ласка, працювати — скільки завгодно...

Гість (підказує). ... керувати...

Господар. Керувати вам ще рано. Досвіду немає.

Гість. А Гагарін, а чемпіон світу Карпов?.. А чи знаєте ви, скільки років було Гайдару, коли він полком командував? Шістнадцять! Ви б зараз шістнадцятирічному полк довірили?

Господар. Не знаю.

Гість, його б сьогодні на вечірній сеанс у кіно не пустили. Якби нам більше довіряли, ми б себе показали.

Господар. Ви особисто себе вже показали... Зятьок! Давно ви хоч знайомі з моєю донькою?

Гість. Давно.

Господар. А точніше?

Гість. Дев'ять днів.

Господар. Справді, ціла вічність.

Гість. Даруйте, а скільки часу ви зустрічались зі своєю дружиною до одруження?

Господар. Це не має значення.

Гість. А все ж таки?

Господар. Один день

Гість. Так хто з нас рекордсмен?

Господар. У нас нетиповий випадок. Ми зустрілися В' госпіталі — вона мені свою кров давала... А наступного дня мене вивезли в тил. Одружилися ми одразу ж після перемоги.

Гість.   І справді, особливий випадок.   Війна...

Господар. Ми воювали, щоб ви жили, лиха не знали...

Гість. От ми й живемо без лиха. Чого ж ви тепер з нами воюєте?

Господар. Не з вами, а за вас.

Гість. От і гаразд. Виходить, можна потішити Зою?

Господар. Яку Зою?

Гість. Ну, вашу доньку.

Господар. Оце чоловік! Ще й ім'я переплутав. Вашу дружину звати Іриною.

Гість. Зоєю. Зоя Кирилівна.

Господар. Ірина Петрівна.

Розгублено дивляться один на одного.

Гість.   Хвилиночку. (Виймає з кишені папірець). Це вулиця Дев'ята Нова?

Господар. Так.

Гість. Будинок дванадцять?

Господар. Вірно.

Гість. Квартира сорок шість?

Господар. Точно.

Гість. Корпус «Б»?

Господар. «А».

Гість. А... а... а.

Пауза.

Я вже до вас якось звик.

Господар. І ви, щиро кажучи, мені сподобались.

Гість. А може, «Б»?

Господар. «А».

Гість. Зоя?

Господар. Іра.

Гість. Ми ще синові хотіли дідусеве ім'я дати.

Господар. Петьком би був.

Гість. Ой! (Хапається за голову).

Господар. Що з вами?

Гість. Тепер же все доведеться спочатку починати... «Здрастуйте, будьмо знайомі, я чоловік вашої доньки...» (Непевно йде до дверей).

Господар.   Заждіть! Ось, візьміть на дорогу...

Гість. Що це?

Господар. Валідол. Може, знадобиться.

Гість. От спасибі. (Кидаються один до одного в міцні обійми).

Р. Віккерс, О. Каневський.
НЕ ТОГО ПОСЛАЛИ
Сценка

Кабінет директора заводу. Директор перегортає папери на столі. Перед ним—л ітній   співробітник.

Директор. Ти сідай, сідай, відбігав уже своє... Скільки у тебе на спідометрі?

Співробітник.   Даруйте, не зрозумів.

Директор.   Ну, шістдесят тобі вже стукнуло?

Співробітник.   У минулому місяці.

Директор. Так от. Дирекція і завком доручили мені поздоровити вас, дорогий Макаре Захаровичу...

Співробітник. Захар Макарович.

Директор (зазирнувши в папірець). Правильно... Дорогий Макаре Комаровичу, за вашу бездоганну десятирічну працю...

Співробітник. Двадцятирічну...

Директор.    Ну?!   (Зазирнувши   в   папірець). І справді, двадцять. Це ж уявити тільки, два десятки років на одному місці, як той міцний дуб... І ось тепер доручили мені тебе викорчувати... тобто випровадити на пенсію...

Голос по селектору. Василю Хомичу! Доповідає диспетчер. На третій дільниці зупинився конвейєр.

Директор. Що? (В мікрофон). Давайте третю! Ну, я їм зараз! Це третя?

Голос. Так, Василю Хомичу.

Директор. Чому в тебе стоїть конвейєр?

Голос. Та тут, розумієте...

Директор.   Мовчати!   Я   питаю,   чому   в   тебе стоїть конвейєр?

Голос. Так я ж кажу...

Директор.    Мовчати!   Я   питаю,   чому в тебе стоїть конвейєр?

Голос. Ми гадаємо...

Директор.   Мовчати!   Я   питаю,   чому   в тебе стоїть конвейєр?

Пауза.

Чому мовчиш?

Голос. Тому, що в мене стоїть конвейєр.

Селектор вимикається.

Директор.   Чув? Помічники!.. Нема з ким працювати. Що ти хотів?

Співробітник. Це ви мене викликали.

Директор. Ах, он воно що! Значить, так, теплі слова я тобі сказав, тепер дозволь вручити цей подарунок... (Бере зі столу пакунок, але в цю мить лунає телефонний дзвінок). Слухаю. Мурашкіна, знову ти? Я ж тобі казав, що місць у яслах немає, а ти знову дзвониш... Ну, то що з того, що двійня? В Африці одна сімох народила, а до мене не дзвонить! Що? Підеш з заводу? Ой-ой-ой, налякала! І чоловік звільниться? Скатертиною дорога!.. Інших знайдемо. Бездітних! (Кидає трубку).

Співробітник. До речі, Мурашкіна і її чоловік— прекрасні спеціалісти.

Директор. Ще б пак! Другий рік підряд двійню видають... Так що ти хотів?

Співробітник. Це ви почали вручати мені подарунок.

Директор. Точно! Значить, так. Від імені дирекції і завкому...

Входить схвильований    майстер.

Майстер. Василю Хомичу, подивіться, яку халтуру другий цех нам збуває. Жоден болт не лізе. (Показує металеву деталь, яка складається із переплетених трубок).

Директор. Нащо ти до мене цю закарлюку припер? Якщо всі почнуть тягти весь брак з нашого заводу, так мені не кабінет буде потрібний, а палац спорту! Ти з ними розмовляв?

Майстер. Ясна річ.

Директор. А як ти з ними розмовляв?

Майстер. Я до них по-людському, а вони мене вилаяли.

Директор. Тут твоя помилка. Треба було перш за все послати їх під три чорти, тоді б вони з тобою як слід заговорили. Зрозуміло? Ну, дій! Бачиш, я з людиною розмовляю.

Майстер виходить.

Про що ж ми з тобою розмовляємо?

Співробітник. Про пенсію.

Директор. На пенсію підеш із подарунком. (Бере пакунок). Тридцять вісім карбованців двадцять дві копійки з директорського фонду. Розпишись.

Сигнал по селектору.

Голос.   Василю Хомичу! Конвейєр досі стоїть.

Директор.   Чув? Без мене чхнути не можуть. Ну, я їм зараз шию намилю! (Вибігає).

Голос. Що ж нам робити?

Співробітник (пересівши на місце директора). А що наладчик каже, Глібе Максимовичу?

Голос. Він ліву шестерню міняти хоче.

Співробітник. А ти не думаєш, що станина трохи осіла? Монтажники, здається, попереджали. Перевірено, друже.

Телефонний дзвінок. Співробітник бере трубку.

Так. Зачекай, Мурашкіна, не гарячкуй! Заяву подати завжди встигнеш. Ти от що зроби. Звернися до дитячого комбінату картонажників. Там зараз Коняхіна завідує, вона в нас десять років працювала — не відмовить. І недалеко. Тільки листа від завкому візьми, не забудь.

Входить    майстер.

Майстер. Почав на них гримати, кажуть: затуліть рота або зачиніть двері.

Співробітник. Ти до технологічної інструкції звертався?

Майстер. А що?

Співробітник. А те, що в алюміній сталеві болти встромляєте. От нарізка і летить.

Майстер. Ну, Захаре Макаровичу, в тебе не голова, а проектно-конструкторське бюро! (Виходить, радий).

Входить   директор.

Директор. Щоб керувати сучасною технікою, треба добре насобачитись: доки не гавкнеш, вона не ворухнеться!

Співробітник. Пішов конвейєр?

Директор. Де він дінеться. Запрацював — тільки-но я на порозі став. Чує директора, клята електроніка! Ти що тут робиш?

Співробітник. Ви ж викликали.

Директор. У якій справі?

Співробітник. Відносно пенсії.

Директор. На пенсію захотів? Давно вже час!

Співробітник.   Мене, власне, не тягне...

Директор. А хто за тебе піде? Я, чи що?

Співробітник. А чому б і ні? Адже й вам за шістдесят.

Директор. Ти що, здурів?.. Тут же без мене все розпадеться.

Телефонний дзвінок.

Я. Слухай, Мурашкіна, ти в мене осьде з твоїми дзвінками сидиш!.. За що спасибі? Влаштувала близнюків?.. Чого ж ти мені голову морочила? (Кидає трубку). Скажена баба! То плаче, то сміється... (До співробітника). Чого ти тут стовбичиш? А подарунка я тобі не дав? Бери — і гайда! (Тицьнув зніяковілому пенсіонерові замість подарунка браковану деталь, що лежала на столі).

Голос по селектору.

Василю Хомичу, що робити? Цех ширвжитку безперервно випускає браковані каструлі...

Директор.   А ти й розгубився? Ліпи на кожну дірку етикетку — і шуруй весь брак в універмаг.

Р. Віккерс, О. Каневський.
ІСТОРІЯ ТАНЦЮ
Музична сценка

Лунає шейк. Виконавці — дві пари: перша із захопленням танцює, друга з огидою спостерігає за ними.

Перший. І як називається це неподобство?

Другий. Шейк!

Перший. Аж бридко! Він бородою, наче цап, трясе. Вона ноги вище голови задирає.

Другий. Моїй дружині сімдесят сім років — вона собі такого не дозволить.

Перший. Це все звідти! Розпустили молодняк, розбестили!

Другий. І ми колись танцювати любили, але до такої розпусти не доходило!

Перший. Пам'ятаєте, був такий скромний танець «Як я хочу мулатку Фросю?».

Лунає жагуче танго. Друга пара починає танцювати, а перша спостерігає за нею.

Перший. Ох, яке міщанство! Як його називають?

Другий. Танго!

Перший. Тиснуться, тиснуться, наче у черзі за гасом. З танцювального гуртка виключити — негайно! І тільки так!

Другий. Справді! До чого ж ми докотимося, коли всі гуртківці танцюватимуть танго?!

Перший. Ніби інакших танців немає!.. Я пам'ятаю: в міському саду оркестр духовий грав музику— геройську!.. Ой, як же вона... забув, як називалася!

Другий. «Кішечка та метелик».

Перший. Точно!

Лунає вальс. Перша пара вальсує під звуки «Голубого Дунаю». Друга спостерігає.

Перший. Хто дозволив панам офіцерам обніматися з дівицями?!

Другий. Це — новий танець, ваше превосходительство. Називається вальс.

Перший. Автор?

Другий. Штраус, вашество.

Перший. Грають?

Другий. Військові музиканти під керуванням капельмейстера, вашество.

Перший. Слухай наказ! Музикантів—у карцер! Офіцерів — заарештувати! Капельмейстера—в Сибір! Дівиць — висікти! Страуса — зловити, пір'я — обдерти, самого — засмажити!

Другий. Слухаю, вашество! А що ж танцювати, дозвольте?

Перший. Тільки марші! За особливим повелінням — наш старовинний вітчизняний котильйон, па-де-труа, де-ля-грас!

Лунає котильйон. Друга пара танцює. Перша з обуренням стежить за нею.

Перший. Що діється, господи праведний! Чада проти отців своїх воставахом; отроки суміші пекельні алкахом; отроковиці всякий сором забувахом; пастирі їх на путь Хрестовий наставляхом, а...

Другий (підказуючи, перебиває). А їм це до лампочки!

Перший. Государ наш Петро Олексійович творить діла з намови сатани. То, було, бороди образ прикрашали, нині морди голі.. Славні хороводи, що споконвіку на Русі водилися, забороняє, а заморські соромітницькі танці насаджує. А які раніше таночки водили — ніжні, веселі.

Другий. «Залізні»!.

Витинають щось на зразок тропака. Друга пара з погрозою наступає.

Перший.   Бач, розійшлися!   П'яниці   пикаті! Другий.   Безсоромні   нахаби!   Мабуть,   не   одну бочку браги спорожнили!

Перший. Еч! Мавпа безхвоста! Що витинає!

Другий.   Браточки! То ж у них диявол бунтує!

Перший. Бий нехристів!

Другий. Громи бешкетників!

Перший. Води танок, як предки вчили, не чудуй!

Друга пара смикається в дикунському доісторичному вихилясі. Перша зображає їхніх одноплемінників — стежить.

Перший    (погрозливо   замахується).   У-у-у!

Другий (байдуже махає рукою). Е-е-е!

Перший (з каменем у руці). О-о-о!

Другий (радісно). А-а-а!

Обидва (розмахнулися й поцілили в танцюристів). І-е-х!

Перший. Ми показали в історичних картинках ті танці, які колись лаяли...

Другий. Зараз танцюють по-новому, а лають, буває, по-старовинному.

Перший. Та ми ніколи не розлучимось із веселим танцем, хоча б як його не лаяли.

Другий. Отже, хай живе танець!

Перший. І хай зникне лайка!

Танцюють фрагменти з усіх танців — від доісторичного до надсучасного.

Р. Віккерс, О. Каневський.
«ПРИВІТ З КАФКАЗУ»
Три сценки

Виконавець (виходить із парасолькою, розмальованою на смак дикуна). Як вам подобається ця парасолька? Ні, сама вона нічого, але ж забарвлення!.. На жаль, ще й досі живе між нас хвороба вульгарного смаку. Живуть її рознощики. (Розгортає па расольку, потім виходить із-за неї в образі художника Халтурянського).

Мистецтво і маси

Художник. Аркадій Халтурянський — вільний артист. Несу мистецтво в маси. (До покупця, який зайшов). Чим можу бути корисним?

Покупець. Ми недавно нову квартиру отримали, так от... хотілося б...

Художник.   Зрозумів! Що ви скажете про це?

Покупець. А що воно, власне, таке?

Художник. Твір мистецтва! Абажур зразка 1914 дріб 1930 року. Затишок, інтим — і всього сорок п'ять карбованців! Захоплює?

Покупець. Не дуже... Бачте...

Художник. Ви що, проти форми?

Покупець. Ні, я більше проти змісту. На ньому весь пил збиратиметься...

Художник. Мистецтво не боїться пилу!

Покупець. Але ж ми боїмось.

Художник. Тоді вішайте не абажур, а пилосос!

Покупець.   А ще які твори мистецтва у вас є?

Художник. Будь ласка! Канделябр. Унікальна річ!

Покупець. А його куди?

Художник. На камін. (Наспівує). «Ты сидишь у камина и смотришь с тоской»...

Покупець. На жаль, у нас немає каміна. Ми біля телевізора сидимо.

Художник. Значить, каміна нема, а журба лишилася?

Покупець. А малюнки у вас є? Ми б їх над дитячим ліжком повісили.

Художник. Чудова ідея. Мистецтво облагороджує дітей!.. Ось... Відкраюю од серця!

Покупець. Що тут?

Художник.   Тут усе! Працював натхненно!

Покупець.   Скажіть, а чому озеро жовте?

Художник. Одразу ж видно, що ви дилетант. Це не озеро, а річка.

Покупець. Жовта?

Художник. Прозора. На дні пісок.

Покупець.   А чому лебеді такі волохаті?

Художник. Бо це не лебеді, а барани.

Покупець.   А он баран стоїть чомусь на задніх ногах.

Художник.   Тому, що це   не   баран, а   чабан! Я все сказав! Запакувати?

Покупець.   Боюся, щоб дитина   не злякалась.

Художник. Мистецтво вимагає жертв!

Покупець.   А іншої картини у вас немає?

Художник. Бачу, в нас різні смаки. Ви не розумієте справжнього мистецтва, вам потрібен ширвжиток! Що ж, будь ласка! Тут неподалік художній салон, туди позавчора привезли шістсот репродукцій з картини Рєпіна. Якраз для спальні. «Іван Грозний убиває свого сина»! Ваша дитина буде задоволена. (Розкриває парасольку і виходить в образі ворожки).

Ворожка (до перехожого). Зажди, любий! Зупинись, красеню!

Перехожий.   Часу нема, бабусю! Скажіть, де тут редьку продають?

Ворожка. Все скажу, чорноокий! Що було, чого не було, що буде і чого не буде. Був обід, не було редьки, а будуть Всесвітні олімпійські ігри. Вгадала?

Перехожий   (іронічно). Як ви довідались?

Ворожка.   Жартуй, жартуй. Все одно, обдурює вона тебе.

Перехожий. Це ж чому?

Ворожка. Карти не брешуть. Не сходяться ваші характери.

Перехожий. У нас і справді різні смаки, їй, скажімо, Роберт Рождественський подобається...

Ворожка. Отож і воно! Роберт їй подобається! Розлучник він, той Роберт!

Перехожий. Та що ви кажете!.. Він же вірші пише.

Ворожка. До неї?

Перехожий. До всіх.

Ворожка. Бачиш, йому однієї мало! До всіх пише! Та ти не сумуй, голубе, я тобі допоможу. Ми його так зачаруємо, що він писати кине.

Перехожий. Навіщо ж так? їй Рождественський, а мені Белла Ахмадуліна до душі.

Ворожка. Беллу бери, якщо любиш. Белла — гарна дівчина, вона тобі до пари.

Перехожий. Та як вам не соромно! Ворожка. А чого мені соромитись? Сам же сказав, що твоя із Робертом шури-мури завела.

Перехожий. Які шури-мури? Хіба їй до цього? Вона зараз диплом захищає. Два роки над ним сиділа.

Ворожка. Бачив! І з Дипломом плуталася!.. Два роки через нього одсиділа, а тепер ще й захищає!.. Та ти не журися! Всі жінки однакові: варто якомусь Диплому їх поманити, вони за ним на край світу побіжать!..

Перехожий. Ви навіть не знаєте, що це таке — диплом. Я вам Малу Енциклопедію принесу...

Ворожка. Від кого?

Перехожий. Не розумію.

Ворожка. Від кого мала? Твоя чи від Роберта?

Перехожий. Сором та й годі! Та як ви можете?

Ворожка. Я все можу, любий! Я ще на кавовій гущі поворожити можу!

Перехожий.   Спасибі, не треба! (Виходить).

Ворожка.   От   молодь   пішла! Нічого   святого! Бігають, метушаться, а в каву, в натуральну каву не вірять!

Фотограф-моменталіст

Виконавець виходить із-за парасольки в образі фотографа.

Відвідувач (входить). Добре, що я вас застав! Тут фотографія-п'ятихвилинка?

Фотограф. Тут, де ж їй іще бути?

Відвідувач. От і чудово! Мені потрібне фото для паспорта. Можна?

Фотограф. Чом би й ні? Сідай... Повернись ліворуч... Ні. Повернись праворуч... Знов не так. Відвернись зовсім. (Повертає його спиною до об'єктива). Ось так. Усміхайся! Смійся! Ні. Нічого не вийде.

Відвідувач. Чому ж?

Фотограф.   У тебе   нефотогенічні   вуха.

В ідвідувач. Що ж робити?

Фотограф. Іди сюди. (Підводить його до полотнини, на якій намальовано вершника із шаблею. Замість голови в нього дірка. Вгорі напис: «Привіт з Кафказу!»). Встроми голову!

Відвідувач. Навіщо?

Фотограф. Знімемо тебе на коні з шаблею. Джигітом будеш!

Відвідувач.   Для паспорта? З шаблею?

Фотограф. З шаблею тебе де схочеш пропишуть!

Відвідувач. Але ж я до Кавказу не маю ніякого відношення. Я — ленінградець.

Фотограф. Це справа твоя. (Перевертає полотнину. З другого боку намальований червоновидий моряк у човні. Тепер дірка внизу, на місці ніг. Вгорі напис: «Привіт з Ленінграда!»). Подобається?

Відвідувач. Це вже ліпше....

Фотограф. Влізай.

Відвідувач. Як це розуміти?

Фотограф. Встромляй ноги — сфотографую.

Відвідувач. Але ж тут нічого мого!

Фотограф. Ноги твої будуть!

Відвідувач. А обличчя чуже?

Фотограф. Будь самокритичним! Подивись на своє обличчя і на це! Ніякого ж порівняння.

Відвідувач. А можна без цих декорацій?

Фотограф (ображено). Можна. Айн-цвай-драй. Одержуй! (Подає знімок).

Відвідувач. Так швидко?

Фотограф. Знову не догодив?

Відвідувач   (розглядаючи фото). Це я?!

Фотограф. Ні, це я.

Відвідувач. Чому ж я лисий?

Фотограф. Дуже міцний проявник — все волосся вилізло.

Відвідувач. А очі? У мене ж блакитні, а тут якісь темні...

Фотограф. Навіщо тобі блакитні? Однаково на них печатку поставлять.

Відвідувач. А де мої окуляри?

Фотограф. Ну, й вередун же ти! Ось твої окуляри! (Малює на знімку).

Відвідувач. Пробачте, але я не візьму цієї потвори!

Фотограф. Не хочеш цієї, я тобі іншу дам!

Відвідувач. Не потрібна мені чужа фотографія.

Фотограф. Чому чужа? Типова. Розумієш? Ти, скажімо, який тип? Ти — тип із волоссям. Значить, ти у мене в лівій кишені. Тут волосаті й жінки. В правій — лисі й діти. Дуже зручно.

Відвідувач. Неподобство!

Фотограф. У мене артисти фотографувалися, жоден не скаржився!

Відвідувач. Ні. Все одно не візьму.

Фотограф. Так. Зрозуміло. Мені подобається. (До глядачів), їм подобається. Тобі, бач, не подобається. Виходить, всі дурні, ти один розумний, так? Виходить, тобі начхати на всіх? (Кричить). Бери фотографію, поки я міліцію не викликав!

Відвідувач   бере знімок,   виходить.   Фотограф   спокійно запрошує.

Хто там іще? Заходь.

Р. Віккерс, О. Каневський.
БАЗІКИ
Інтермедія

Перший. Що ви збираєтеся робити?

Другий. Я співатиму пісеньку про боротьбу з хуліганством. Думаю покласти край цьому ганебному явищу раз і назавжди!

Перший. Лише піснею?

Другий. Так! Власного виробництва!

Перший. І як вона називається?

Другий. «Пісенька про хуліганство, що призводить до пияцтва та аморальних вчинків, породжених байдужим ставленням громадськості, яка все ще, на жаль, проходить мимо них». Ну, як вам назва? Чудова, правда ж?

Перший. Дуже задовга.

Другий.   Це ж   добре! Жоден   хуліган   не витримає!

Перший. А глядачі? Витримають?

Другий. Це вже їхня особиста справа. Я свою пісеньку для хуліганів співаю.

Перший. Та в залі ж жодного хулігана!

Другий. О, бачте: злякалися — не прийшли!

Перший. Невже ви серйозно подумали, що ваша співанка одразу покладе край хуліганству?

Другий. Раз і назавжди. Треба тільки донести її до кожного хулігана.

Перший.Тобто як же саме ви думаєте „донести її до кожного хулігана”?

Другий. А чому я? Моє діло — співати, зв'язок із хуліганством нехай налагоджує міліція.

Перший. А я вважаю, що ми всі повинні допомагати міліції у боротьбі з хуліганством.

Другий. Будь ласка! Отож я й допомагаю піснею! Можу проспівати її в усіх районних відділеннях міліції, щоб надихнути наших міліціонерів!

Перший. А якщо на вас нападе хуліган, що ви тоді заспіваєте?

Другий. Цю ж пісеньку!

Перший. Своїм голосом?

Другий. Не своїм, бо я тоді не співатиму, а кричатиму, і то тільки тоді, як мені вторитиме зведений хор Управління міліції.

Перший. Слухайте, мене серйозно цікавить: невже ви співатимете, коли на вас нападе хуліган?

Другий. Який хуліган? Справжній?

Перший. Справжнісінький!

Другий. Тоді я звернуся до Гнатюка, щоб у такому надзвичайному випадку він виконав цю пісеньку.

Перший. Чому ж Гнатюк, а не ви?

Другий. Бо справжній хуліган вимагає справжнього співака! У них халтура не проходить! Не та контора!

Перший. А ви ніколи не думали, що треба не піснею, а безпосередньо самому взяти участь у цій боротьбі?

Другий. Думав.

Перший. Ну й що?

Другий. Тут же й забув!

Перший. Чому?

Другий. Бо з хуліганом сам на сам не дуже повоюєш — вони дюжинами ходять!

Перший. Дюжинами?

Другий. Так, так! Оце сьогодні сиджу в сквері, на вас чекаю. Тихо, спокійно. Раптом налетіли хулігани, лаються, бешкетують...

Перший. Скільки ж їх було?

Другий. Дюжина! І уявляєте: ці десять лобуряк...

Перший. Зачекайте, ви щойно сказали — дюжина?

Другий. Раніше рахували дюжинами, зараз — десятками...

Перший. То все-таки скільки?

Другий. Я ж вам кажу людською мовою: вісім!

Перший.   Так одразу аж вісім хуліганів?

Другий. А якщо п'ять, то вам замало?

Перший. О! Все-таки п'ять! А може, й того не було?

Другий. Ай, ну що ви торгуєтесь! Їх було п'ять, і обидва п'яні!

Перший. Обидва?! Тобто тільки двоє?

Другий.   Хіба важливо — скільки,   основне — які! Ви б глянули на ту пику!

Перший. «Ту пику!»... То він був один?

Другий. Хто сказав — один?.. То ви мене з ліку збили!

Перший.   Скажіть прямо: скільки їх було?

Другий. Яка різниця!

Перший. А все-таки! Цікаво.

Другий. Щось близько двох.

Перший. Як це можна зрозуміти — «близько двох»?

Другий. Себто не менше трьох, але більше одного.

Перший. А точніше?

Другий. Ну, гаразд! Один! Але він був із ножем!

Перший. Із ножем?

Другий. І весь час лаявся...

Перший. Із справжнім ножем?..

Другий. Кажу ж вам: лаявся! А для мене лайка — ніж у серце!

Перший. А чому ж ви йому не заспівали свою антихуліганську пісеньку?

Другий. Не було акомпаніатора. Ото ж він і вчинив бешкет! І хоча б одна душа його зупинила! Пишемо, галасуємо: «Громадськість! Громадськість!..» А як що до чого, то хуліган осьдечки, а громадськість... тю-тю. Ми всі страшенно обурювалися!

Перший.   О-о! То крім вас іще хтось був?

Другий. Старі та діти. І ще Васюков.

Перший.   Дозвольте, так Васюков же велетень!

Другий. Тільки зовні... А взагалі він дуже великий уболівальник.

Перший. Справді? А я й не знав, що Васюков хворий...

Другий. Ні, він за «Динамо» уболіває. І, крім того, він був з дитиною.

Перший.   У Васюкова маленька дитина?

Другий. Так! Учень... Минулого року пішов до школи... тренерів... з класичної боротьби.

Перший. Яке неподобство! Троє дорослих здорованів не могли зупинити якогось миршавого бешкетника!

Другий. Миршавого? Ви б бачили, що то за тип!

Перший.   Бачив. Півгодини стояв і дивився!

Другий. Де?

Перший. У тому ж скверику, в кущах... Мені просто соромно було за вас!

Другий. А чому ж ви не втрутилися?

Перший. Я?!

Другий. Так, так, ви!

Перший. Навіщо добровільно під ніж лізти!

Другий. Та в нього й ножа не було!

Перший.   У нього не було, а в іншого був!

Другий.   Скільки ж їх було, по-вашому?

Перший. Троє, чи що?.. Та головне ж не кількість... Адже всі п'ятеро п'яні були.

Другий. Та він же був один!

Перший. Краще не торгуйтесь! Якби на вас напало десять озброєних чоловіків, і вся ця дюжина лаялася...

Другий. Звідки дюжина? Ви ж казали — десять!

Перший. Я рахую по-старому!

Другий. Все-таки хоча б із-за кущів вийшли! Як не є — ви у народній дружині!

Перший. Я був без пов'язки!

Другий. То я і так знаю, що ви дружинник.

Перший. Ви знаєте, а хулігани — ні!

Другий. От бачите, який ви!

Перший. Ніби ви кращий!?

Другий. Кращий, бо думав про те, щоб кожний разом із громадськістю сміливо й рішуче, без зайвих слів, одного, а там і другого, не кажучи про інших... Ай! Та що вам пояснювати! Однаково не зрозумієте!

Перший.   Це чому ж? Мені все зрозуміло!

Другий (здивовано). Зрозуміло?! А втім... звичайно, коли я все пояснив, то будь-хто... Цікаво, а що ви зрозуміли?

Перший. Ну, як... Ну, в деяких випадках, якщо необхідно, то, чесно кажучи, все ж доводиться...

Другий. Цілком правильно! Ви справді все зрозуміли!

Перший. А щодо громадськості, я з вами не згоден, бо, знаєте, у таку халепу іноді вскочиш, що хоч верть-круть, хоч круть-верть, а не теє... бо наслідки — не бажані!

Другий. Можливо... Вам з-за куща видніше!

Р. Віккерс, О. Каневський.
ПРО СВІДКІВ
Сценки для двох виконавців

Він. Чи не здається вам, що серед прекрасних народних висловів є кілька таких, що їх давно час уже здати в утильсировину. Скажімо, «Людина людині вовк...»

Вона. Або «Моя хата скраю».

Він. «Свій з своїм рубайся, а чужий не втручайся».

Вона. Ні, ми будемо втручатися!

Він. Ми не допустимо вовчих взаємин між нашими людьми.

Вона. Не дозволимо, щоб чиясь хата була скраю...

Він.   Подивіться кілька малюнків з натури.

Вона. Малюнок перший: «Біля входу до кінотеатру».

Він (в образі перехожого). От лихо! (Читає). «Усі квитки продано». Доведеться вертатися.

Вона (в образі хлопчика). Дядечку, квиток потрібен? Зараз організуємо. (Виймає з кишені квиток). Ряд — три, місце — два, ціна — один...

Він. Карбованець?

Вона.   Точно. Фільм вартий... «Любов і сльози»!

Він. Але чи не забагато карбованця?

Вона. «Любов'ю дорожити вмійте»!

Він. Однаково дорого.

Вона. Не торгуйтеся, як другові віддаю. Щойно з двох міліціонерів троячку здер.

Він. Ну, й пройда! У школі вчишся?

Вона. За сумісництвом. Там — двійки, тут — п'ятірки.

Він.   Орел! (Дає гроші). Спасибі, виручив.

Вона. Приходьте завтра. Буде «Чоловік і жінка». До шістнадцяти не пускають. Картина — люкс!

Він. От шельма! Як це ти сказав? «Любов'ю дорожити вмійте!..»

Вона. Дядечку, заждіть! Закурити є?

Він. Нема.

Вона. Пригощайтеся!

Гонг.

Він. Малюнок другий.

Вона. В одній з установ.

Він. Валентино Петрівно, пробачте, у мене до вас справа... Особистого характеру...

Вона. Я вас слухаю.

Він. Відредагуйте, будь ласка. (Простягає папірець). В газету хочу надіслати.

Вона. Будь ласка. (Починає читати). Зачекайте... але я нічого не розумію... Нісенітниця якась! (Читає вголос). «Наш співробітник Сергієнко, перебуваючи завідуючим фотолабораторією, щодня друкує аморальні знімки...»

Він. Друкує. Абсолютно точно.

Вона. Ви їх бачили?

Він. В тім-то й справа, що ні. Ніхто не бачив. Він їх у повній темряві проявляє. Хитрий, чортяка!

Вона (читає далі), «...постійно напивається, для чого проявник розводить на спирті, а потім п'є цю суміш...» Але ж це абсурд!.. Ніхто досі не зустрічав його у нетверезому стані...

Він. Бо запиває закріплювачем.

Вона (читає). «...Цей тип систематично зраджує свою дружину...» Знову брехня. Як ви це доведете?

Він. А навіщо мені? Хай він доведе, що не зраджує!

Вона. Невже ви гадаєте, що вам хтось повірить?..

Він. Чи повірять, не знаю, а хід паперові дадуть, почнуть викликати, дізнаватися... Хай покрутиться! Знатиме, як про чесних людей статейки до стінгазети писати!

Вона. Ах, он воно що! Яка підлота! Звести наклеп на таку людину! А що, коли довідаються?..

Він. Хто ж довідається? Я не підписуюсь. Хіба що ви скажете?..

Вона. Ні, ні!.. Прошу вас, мене не вплутуйте.

Він. От і гаразд. Виходить, все правильно написано.

Вона. Так, так... Тільки слово «амаральний» пишеться через «о», а не через «а».

Він. Дякую, виправлю.

Гонг.

Вона. Малюнок третій.

Він. В залі суду.

Вона   (е образі судді). Свідок, ми вас слухаємо.

Він (в образі свідка). Значить, так... Я вчуся у вечірній школі. Марія Василівна, це - наша вчителька, сиділа за столом і щось записувала. Раптом у клас вбігає Микола Швачко... тобто підсудний. Він підскочив до столу, поскидав зошити на підлогу, почав лаятись... Коли Марія Василівна спробувала його вгамувати, він замахнувся і штовхнув її... Невідомо, чим би це скінчилося, якби на її голос не прибігли хлопці із сусіднього класу... Вони схопили Миколу Швачка... підсудного... і от... У мене все.

Вона. А де ви самі перебували під час цієї сцени?

Він. Я ж казав... поруч. Я останнім склав іспит, одержав оцінку і хотів іти додому...

Вона. Ще запитання. Яка була тема вашої відповіді?

Він.   «Образ   радянської   молодої людини»...

Вона. Яку ж оцінку ви одержали?

Він. До цієї теми я добре підготувався. Мені п'ятірку поставили.

Вона. Більше запитань нема!

Гонг.

Він. А в мене є. Доки ми терпітимемо поруч людей із холодними, байдужими серцями?

Вона. Доки слухатимемо їхні обивательські виправдання?

Він (в образі покупця квитка). Так, я купив квитка в цього хлопчиська... Я розумію, він стоїть на ганебному шляху, але ж яке я маю до цього відношення? В нього ж є батьки!..

Вона (в образі жінки з другої сценки). Іван Дем'янович справді показував мені якогось листа, та я не надала йому значення, бо мене це не торкалося...

Він (в образі учня вечірньої школи). Я, звичайно, міг заступитися за вчительку, але, по-перше, вона мене про це не просила, а, по-друге, мене ж він не чіпав!

Вона. Вони лише свідки, їх ні за що судити...

Він. А шкода!

Р. Віккерс, О. Каневський.
БУДЬМО ЗДОРОВІ!

Доброго ранку, товариші! Починаємо урок гімнастики! Приготувалися! На місці кроком руш! Раз-два-три-чотири... Зарядка — це енергія і бадьорість. Раз-два... Вище ногу!... Гімнастичні вправи робіть щодня, починайте з дитинства... Три-чотири... Залучайте дітей до ранкової гімнастики!.. Це турбота про їхнє здоров'я...

Розмова батьків

— Вчора піаніно купив. Учитиму сина музики.

— А я свою вчитиму музики, математики й вишивання.

— А я свого — музики, математики, вишивання, малювання та іноземної мови.

— А мій буде вчитися музики, математики, вишивання й малювання іноземною мовою...

— Себто як?

— Ще не знаю. Але нехай вчиться!

— Продовжуємо розминку. Раз-два-три-чотири... Рік-два-три-чотири...

Знову батьки

— Мій уже сам на заняття ходить!

— І моя сама... Коли вітру немає... збиває її з ніг.

— А я свого в колясці вожу. Маленький ще, лише сім років.

— А мій дома сидить.

— Чому?

— Встати не може: голова от-такенна. Розумний чортяка. Кожного ранку замість вітання каже: «Тзе фазе из фул» — чистісінькою іноземною мовою!

— А що це означає?

— Татко — дурень... Зате вимова яка!!

— Наступна вправа: .ноги — на ширину плечей, піднімаємося на носки, руки розводимо в сторони... Раз-два, раз-два... Якщо втомилися, можете перепочити. Відпочинок — необхідна річ для організму.

Розмова курортників

— Де тебе носить?

— Самі ж за цигарками послали.

— І за пляшкою!

— Приніс.

— Доміно?

— У мене.

— Чий хід?

— Браточки! Ми тут місяць сидимо, а там...

— Що — там?

— Все... Повітря, скажімо.

— Повітря? Що це таке?

— Це, це... ну... таке... щось легке, чисте... ковтнеш його і не кашляєш..

— А воно не шкідливе?

— Наче ні. А ще гори там.

— А це що за новина?

— Ну, як вам пояснити?.. Оце у вас недопалків купа. Так гора у мільйон разів більша.

— Тож яка для неї попільничка потрібна!

— А на тій горі — сама зелень!

— Що, що?!

— Зелень, кажу. Це колір такий, як ваше обличчя.

— І моє?

— Ні, ваше синє, як море...

— Даруй, не розумію.

— Море, воно мокре й прозоре...

— То ж горілка, мабуть?

— Та ні! Воно солоне. Пити не можна.

— То яка з нього користь?..

— Не знаю... Там бички плавають...

— Недопалки?

— Риба така. І люди там є. Купаються, на пляжі смагнуть..

— На чому?

— На пляжі. Це така штука, де всі роздягнуті на тапчанах лежать.

— Витверезник, чи що?

— Братці! Може, вийдемо? Подихаємо, скупаємося? Адже путівка закінчується... Ну, хоча б кватирку відчинили... А?

Тяжка пауза.

— Ти це куди загинаєш?!

— Не наша він людина, хлопці! Я одразу помітив. Кефір п'є!

— Та я ж тільки разок.

— Якісь дивні слова вимовляє: гори-мори... кватирку йому відчини!..

— Шпигун він — ось хто! Відпочинок трудящим хоче зіпсувати! Резидент!

— Та що ви, хлопці! Я ж з вами увесь місяць «козла» забивав.

— Пильність присипляв!

— Та ваш я! Свій! Курець! (Затягується). І питущий! (П'є з пляшки). Козлятник! (Падає на коліна). Простіть мені!

— Та ніби свій...

— Слабак тільки! Сили волі бракує.

— Дарма випускали ми його.

— Більше не пустимо!

— Це вже точно! Чий хід?

Перехиляють «винуватця», б'ють по спині уявними кісточками доміно.

— Дубль один!

— Один-два!

— Два-три!..

— Раз-два-три-чотири!.. Різко зігнутися в поясі й пальцями рук торкнутися пальців ніг. Коліна не згинати... Важко? Тоді повільніше, спокійніше... Вік — не завада: основне — бажання!

Розмова пенсіонерів

— Група здоров'я! За порядком інфарктів — розрахуватись!

— Перший інфаркт!

— Другий!..

— Третій!..

— Хто з вас займався спортом?

Двоє підводять руку третьому.

— Яким видом?

— Бігав по поліклініках і витискав аналізи.

— Можете ознайомитися зі   спортивним   приладдям!

— Чудова авоська, тільки чому в неї дна немає?

— Бо це — не авоська, а баскетбольна корзинка!

— Даруйте, але ці тапочки на мене замалі...

— Що ви робите? Хто ж боксерські рукавиці на ноги натягає? А ви чому весь час на підлогу падаєте?

— Я в гамак ніяк не можу потрапити.

— Це ж не гамак — волейбольна сітка!

— Товаришу тренер! Викликайте швидку допомогу!

— Що скоїлося?!

— Ми кинули м'ячик, а він його на голівку прийняв!

— Ви — божевільні! Це ж не м'ячик, а ядро!

— Раз-два-три-чотири... Кінчиками пальців правої ноги дістаньте пальці лівої руки. Виходить? Ні?.. Спробуйте ще... От бачите, вже краще. І раз, і два, і три, і чотири...

Знову пенсіонери

— Вчора в басейні я встановив світовий рекорд: вісім хвилин перебував під водою!

— Ну, і як?

— Нічого. Відкачали.

— А я з вишки стрибав. Виліз якнайвище і стрибнув.

— І як пірналося?

— Ніяк. Виявилося: вишка — парашутна.

— А я з тренером штангою займаюся.

— Успішно?

— Наполовину. Він піднімає, а я кидаю.

*     *     *

— Раз-два-три-чотири.. Бачите, ваші рухи вже впевнені, дихання рівномірне, м'язи міцні... Перед вами відкрита дорога у великий спорт.

І знову пенсіонери

— Я вже піднімаюся на другий поверх без ліфта.

— А я самостійно приніс з базару чотири з половиною кілограми картоплі.

— А я ганяю на велосипеді! Щоправда, поки що на триколісному.

— А я метнув спис, метнув молот і викинув усі ліки!

*     *     *

— І на завершення — біг! Приготуйтесь — бігом марш! До здоров'я, до радості, до молодості! Раз-два-три-чотири!.. Зарядку закінчено! Бувайте здорові, товариші!

Р. Віккерс, О. Каневський.
ДІВОЧЕ СЕРЦЕ

Перед виконавцем обруч,   вигнутий   у формі   традиційного серця-цибулини.

— Це — дівоче серце, ніжне та лагідне. Весело й дзвінко виспівує воно: тьох-тьох, тук-тук... Воно прагне кохання і щастя. Та якщо дівчина втрачає владу над своїм серцем, стережись, чекай біди та лиха...

Несміливий студент нерішуче стукає в серце-обруч.

— Тук-тук-тук! Перепрошую... Це я, Костик, з колишнього десятого «Б». Оце проходжу, чую, воно б'ється. Ну, й моє тьохнуло. Тук-тук! Можна увійти? Тут у вас так чисто й затишно. Не дозволяєте? Навіть у передсердя не можна? Ну, гаразд, я зачекаю. Рік, два... Тук-тук-тук. Знову я, Костик. Так, все ще чекаю. А ви на мене не чекали?.. Шкода... Я оце придбав полицю — всю стипендію виклав!.. Тук-тук — літо; тук-тук — зима... Чого ж я стукаю?.. Адже тут замкнено... Тук-тук-тук... Ні, це не я, це — мій поїзд. А може, лишитися?.. Не відповідаєте... Що ж, тоді я пішов. (Робить кілька кроків, але зупиняється). То я іду (стоїть на місці). Йду назавжди!.. Яке ж ти безсердечне, серце! (Пішов).

Нахаба-спокусник влазить у серце.

— Вибачайте, що я без дозволу. Який тут комфорт. У мене таке враження, що я у власній домівці. Піджак я повісив на клапан, з вашого дозволу. Валізу я поклав на стіл, а черевики — на полицю. Незручно? Тоді валізу — на полицю, а черевики — на стіл. Звичайно, якщо ви не заперечуєте. А що це за кульки червоні? Що, що? Це кров'яні кульки? Зрозуміло... Вони дуже симпатичні. Я їх візьму для гри в пінг-понг. Тук-тук, тук-тук, у тебе так тепло.. Тук-тук... Місяці пролітають, наче хвилини. Тук-тук! Ти можеш тихіше стукати?! Я хочу спати. Вночі я працював! Де? Грав у пінг-понг. Що? Це моя справа! Скільки тобі ще казати: не стукай! Це не ти? Під нами? Дитина? Твоя дитина? А-а, наша? Так-так, наша, звичайно, наша... Туп-туп-туп... Вже ходиш? Он матуся кличе — йди до неї. Яка кров? Де кров? Чого ти галасуєш? Та що я там випив? Он ще повна аорта лишилась, а ти для мене сто грамів пошкодувала! Скнара нещасна! Куди збираюся? Піду порожні судини здавати. І свіжим повітрям подихаю! Так. Мені тут нема чим дихати. Нема чим! На артеріях пелюшки, на капілярах сорочки! Мені бракує сил таке терпіти! Годі. Геть з цієї грудної клітини! Назавжди!

Наступний «герой» входить у серце, як дбайливий госпо-дар-власник.

— Завіси скриплять — треба змастити. Стіни — дмухни — розпорошиш; покрівля — от-от упаде; клапани протікають. Зрозуміла річ — господаря нема. Дарма! Ми з цього серця палац зробимо. Тук-грюк, грюк-тук... Чого грюкаю? Стіну розбиваю. Замість двох тісних одне просторе передсердя буде. Навіщо? Для картоплі. Яка сумка? Ах, серцева! Так я ж з нею на ринок ходжу. Тук-грюк, грюк-тук! Клапани я познімав, поставив змішувачі — хай теплий душ тече. Це що? Полиця? Не знаю. Буде за драбину. Я по ній на горище лізтиму. Чому це «геть»? Мене не можна «геть» — я тут постійно прописаний! Що робити? Ділитися. Тільки обидва шлуночки я собі беру. Я в них їжу варитиму. Грюк-тук! Це я крейду привіз — перегородку поставлю із сухої штукатурки. А тут у мене суміщений санвузол буде. А чого ти смикаєшся? Чого скачеш? Диви, вена лусне, заллє мою половину. Тук-грюк, грюк-тук! Чуєш? То моя нова квартирантка капусту рубає... В аортах квасити будемо!..

І знову колишній студент  Костя   делікатно стукає в постаріле серце.

— Тут-тук-тук! Так, це знову я, Костик, вірніше, Кость Георгійович. Оце проходив, чую, стукає. То не у вас? За стіною?.. А я й не помітив ніякої стінки. Та ні, зір у мене чудовий, просто темно тут. Перегоріло? А полагодити нема кому?.. Ну, й холоднеча ж у вас... Батареї лопнули? Розумію — високий тиск... Тук-тук-тук. Невже він стукає безперервно? Що?! Залишитися? Назавжди? Та-ак. Я чекав на це слово тоді, а зараз... На жаль!.. Ні, справи тут ні до чого. На мене чекають удома... Ой, перепрошую, я щось перекинув. Полиця? Невже та сама? Так, боляче... Але нічого — минеться. Загоїться — поки весілля скоїться. Тобто, я хотів сказати... Ні, ні, даруйте, але ніяк не можу.. Хто чекає? Одне закохане, віддане серце... Прощавайте. Тук-тук-тук! Боже, як він грюкає!

*      *      *

Ви почули сумну історію життя одного серця. Воно билося радісно й дзвінко. Воно жадало кохання й щастя. Але його власниця не мала над ним влади, і от...

Р. Віккерс, О. Каневський.
ІЗОЛЬОВАНА ВІДЬМА
Сценка

У новій квартирі пролунав дзвінок.   Жінка   відчиняє двері. Входить   чоловік   з портфелем.

Чоловік. Здрастуйте. Я — голова конфліктної комісії будинкоуправління. Скажіть, будь ласка, це ви писали заяву на громадянку Горобець, яка мешкає Із цій квартирі?

Жінка (зітхнувши). Я.

Чоловік. Мені доручили уточнити деякі факти, викладені у вашій заяві. Перше: чи правда, що Горобець систематично кидає у ваш борщ жменю солі?

Жінка. Істинна правда! Вона мені з борщу розсольник робить.

Чоловік. Друге. Чи вірно, що вищезгадана громадянка отруїла вашого кота?

Жінка. Кішку.

Чоловік. І нарешті третє: чи справді восьмого березня зранку громадянка Горобець зачинила вас у ванній кімнаті і не випускала до вечора?

Жінка. Було таке. (Плаче).

Чоловік. Ну, що ж, картина зрозуміла! З такою людиною жити і справді неможливо.

Жінка. Ніяк неможливо!

Чоловік. Залишається побачити саму громадянку Горобець. Вона вдома?

Жінка. Звичайно, а де ж їй бути?

Чоловік.   Тоді попросіть її, будь ласка, сюди.

Жінка. А чого просити? Я ж тут.

Чоловік. Ви тут, але для повної ясності потрібна ще й Горобець.

Жінка. Так, Горобець це я і є!

Чоловік (вкрай здивовано). Ви?!

Жінка. Я — Горобець.

Чоловік. А скаргу ви писали на... Горобець?

Жінка. На неї ж!

Чоловік. Виходить, ви самі на себе подали заяву?

Жінка. Еге ж!

Чоловік. Але на-на-навіщо?..

Жінка. А на кого ж мені ще писати? Квартира у мене окрема, сусідів немає. Треба ж шукати якогось виходу!

Чоловік. Все ж таки, чому ви на себе стільки намовили?

Жінка. З горя. Поміркуйте самі, як я раніше жила. Та в нас була не хата, а комунальний рай. Вийдеш, було, на кухню, душа співає: чотири плити, вісім столиків, шістнадцять господарок! Оце розмах. З однією посваришся, другій насолиш, третій чайника перекинеш... весело! До того ж від життя не відстаєш, завжди в курсі: хто закохується, хто розлучається, кого куди кличуть, кому що пишуть!.. Жила б так двісті років, якби будинок не знесли, а мене не ізолювали...

Чоловік. Так це ж чудово!

Жінка. Де там! Кухня одна, плита одна, стіл один, а неприємностей тисячі! Спочатку ще намагалась за щось корисне взятися: зазирну лишком у другу кімнату — нічого цікавого, своя ж!.. Перехоплювала власні листи — нудьга, сусідам кращі писали. Лаятись пробувала — де там! Лайся хоч тиждень, ніхто тобі слівця поганого не скаже, бо не чує. Нарешті не витримала і на себе заяву написала!

Чоловік. Та-а-к. Виходить, ви самі собі щодня жменю солі в борщ сипали?

Жінка. Сипала.

Чоловік. Навіщо?

Жінка. За звичкою.

Чоловік. І кішку власну отруїли?

Жінка. Отруїла бідолашну. (Знову плаче).

Чоловік. Чого ж ви плачете?

Жінка. Дуже я її любила.

Чоловік. Навіщо ж було отруювати?

Жінка. А хто ж це зробить? Сусідів немає...

Чоловік. І у ванній самі себе зачинили?

Жінка. Сама.

Чоловік. Неймовірно! Як це можна зачинити себе ззовні, перебуваючи всередині?

Жінка. Сама дивуюся. Товаришу голова комісії! Допоможіть мені виселити себе з цієї квартири. Сил у мене більше немає...

Чоловік. Але ж... у нас немає підстав...

Жінка. А хіба мої страждання не підстава? Я до громадськості звернусь. (До глядачів.. Товариші! Допоможіть! Міняю ізольовану квартиру з усіма вигодами на будь-яку житлоплощу в багатонаселеній квартирі.

Р. Віккерс, О. Каневський.
СПАСИБІ, ЛІКАРЮ!

Лікар Шутик сподобався мені з першої зустрічі. Досить сказати, що він знав напам'ять усі вірші Пушкіна. Коли ж мова зайшла про його роботу, лікар суворо попередив:

— Обіцяйте поменше писати про мене і побільше — про метод.

Я пообіцяв і попросив його показати свою лабораторію.. Шутик засміявся і повіз мене у міський витверезник.

— Тут мої пацієнти, тут і лабораторія.

В одній із незатишних кімнат лікаря вже чекав похмурий і насторожений п'яниця. Я непомітно влаштувався в куточку і став спостерігати за сеансом.

Після кількох невдалих спроб налагодити контакт . пацієнтом лікар вийняв із портфеля дві пляшки горілки. «Хворий» пожвавішав. Ось тут Шутик і кинув у його заспану свідомість головний постулат свого методу.

— Спробуйте уявити, що я — це ви перед звичайним для вас сп'янінням.

Уявити це було, вочевидь, приємно, оскільки лікар був молодий, елегантний і привабливий. «Хворий» поворушив носом і завмер, зачарований ароматом духів, який линув од лікаря.

— Я вам подобаюсь, чи не так? — лагідно спитав Шутик.

Мовчанку пацієнта можна було розцінити як згоду.

— Зверніть увагу на мою мову,— вів далі лікар.— Вона зрозуміла й виразна. Подивіться мені в очі. їх погляд чистий і прозорий. І пам'ять у мене відмінна.

Щоб довести це, Шутик із захватом продекламував:

Я пам'ятаю мить чудову: Переді мною стала ти.

Можливо «хворий» і не усвідомив усієї чарівності цих безсмертних рядків, однак було зрозуміло, що він побачив у лікареві яскраву, неповторну особу.

Шутик же вправно відкоркував пляшку і налив собі повну склянку горілки. Потім делікатно крякнув і одним духом перехилив її.

— Ваше здоров'я!

Пацієнт потягся, було, до пляшки, та лікар зупинив його впевненим професійним жестом.

— Дивитися тільки на мене! Ви помічаєте, як червонішає мій ніс? А очі? Вони вже блищать, правда? Мова ще розбірлива, але трішечки збуджена. І ти мені вже симпатичний.

П'яндига здригнувся. Він не звик до таких зізнань у цьому закладі.

— Так, так,— запевняв його звеселілий лікар.— Мені подобаються твої каламутні очі, твоя немита чуприна, твоя відвисла щелепа. Більше того, я тебе поважаю! І Пушкіна поважаю. Олександра Сергійовича.

І він дзвінко повторив свої улюблені вірші, підкреслюючи їх глибокий зміст:

— «Я пам'ятаю мить чудову...» Вловлюєш? Іще пам'ятаю!

Наступні двісті грамів Шутик випив з надзвичайною легкістю.

— Пр-рекр-расно! — проричав він.— Повний туман. Очі сльозяться, язик заплітається, губи липкі. Хочеш, я тебе поцілую?..

Пацієнт злякано дивився на нього. Він навіть спробував ухилитись; однак лікар усе ж таки цмокнув його у вухо.

— Друже...— притиснувся Шутик до пацієнта.— Ти один мене розумієш. Ти і Пушкін. Я п'ю за класика!

Непевним рухом лікар відкоркував другу пляшку і налив ще склянку. Його реакція на цю дозу була жахливою. Він заридав.

— Що з вами, лікарю? — тремтячим голосом спитав ханига.

— Пушкіна вбили! — вигукнув Шутик.— У тридцять сім років убили. А я ще живу. І ти живеш...

Його очі наповнилися ненавистю. Він схопив порожню пляшку і замахнувся на «хворого», який забився у куток.

— Це ти Пушкіна вбив? Дантес!.. Я не витримав і кинувся на поміч пацієнтові. Шутик безсило повис на моїх руках.

— Олександре Сергійовичу! — белькотів він, огортаючи мене горілчаним духом.— Ви тут? Дозвольте запитати. От у вас перед віршами зустрічається «К» і три зірочки. Це ви коньяк мали на увазі — три зірочки?

Разом з пацієнтом ми посадили лікаря в крісло. Проте він не відпускав мене.

— Сашко! Ти пам'ятаєш мить чудову?.. Давай згадаємо і вип'ємо, вип'ємо і згадаємо.

Подолавши наш опір, він байдуже випив іще склянку.

Пацієнт плакав, розмазуючи сльози на щоках. Лиця на ньому не було. Уперше в житті він збоку бачив усю гидоту сп'яніння.

— Давайте співати!—кричав Шутик.— І ви співайте, всі четверо.

Було ясно, що йому вже двоїлося в очах.

— Ви — квартет «Дружба». А я — П'єха. Я співатиму не своїм голосом!

З пацієнтом коїлось щось незбагненне. Він раптом скочив на ослін, виламав залізні грати й вискочив у вікно.

Під столом лунав нелюдський голос лікаря Шутика:

Як чистий геній...

Як чистий ген...

Як чистий гав... гав... гав...

До кінця дня я намагався усвідомити побачене. Вночі мені снився протверезілий пацієнт і лікар, який гавкає.

А вранці він сам прийшов до мене, поголений і напрасований, поширюючи приємні пахощі «Червоної Москви».

— Між іншим,— заявив він з порога,— зараз учорашній алкоголік виступає по радіо з розповіддю «Як я кинув пити».

— Це неймовірно! — вигукнув я.— Небувалий експеримент!

— Дрібниці,— посміхнувся Шутик.— Набагато складніше проходять сеанси для колективів. Тут літром не відбудешся.

— Виходить, ви лікуєте цілі групи! — здивувався я.

— Так, роботи поки що вистачає. Доводиться працювати й заочно — я надсилаю в інші міста свої фотографії у різних стадіях сп'яніння. Крім того, раз на тиждень я напиваюся по телебаченню. Там недавно розпочали нову передачу «Пийте з нами».

— А як на це дивиться ваше керівництво?

— Спеціальним наказом мені виділяють півлітра молока вечорами і півлітра розсолу щоранку.

— Уявляю, як пишається вами дружина!

Шутик спохмурнів.

— Вона пішла від мене.

— Чому?

— Тому, що я брав роботу й додому.

Я співчутливо зітхнув.

— Чи не здається вам, що ви узялися за непосильну працю! Він відповів:

— Мене завжди надихає образ великого вченого Луї Пастера, який в ім'я науки заразив себе смертоносними вірусами.

— А ви. не боїтеся самі стати алкоголіком? Лікар заперечив:

— Якщо я зіп'юся, мене вилікують асистенти, які чудово оволоділи моїм методом. На прощання він сказав:

— Я питиму доти, поки не покінчу з пиятикою. І я доп'юся нарешті!

Р. Віккерс, О. Каневський.
ПОВЕРНЕННЯ

«Теорію відносності я так розумію:   літаєш на міжпланетній ракеті місяць, а на Землі десять років минуло. Повернувся, а до школи вже ходити не треба». (Із доповіді учня 7 «Б» класу Сашка Добченка на уроці фізики).

Срібляста ракета розітнула атмосферу, пройшла крізь хмари і, різко загальмувавши, м'яко опустилася на космодром. Змахнувши зі скафандра космічний пил, із кабіни на траву вискочив двадцятирічний космонавт Олександр Добченко. На його відкритому молодому обличчі сяяла радість—адже Добченко вперше в світі подолав на своєму кораблі швидкість світла. Скромно прийнявши букети весняних квітів і гарячі привітання, Сашко пішов додому.

Місто, звичайно, змінилось разюче, але рідний квартал залишився таким, як і був. І будинок на місці. Ледве стримуючи хвилювання, космонавт натиснув на кнопку дзвінка сто десятої квартири. Двері відчинив не знайомий, але симпатичний дідусь у халаті й капцях:

— Якщо ви з приводу екзаменів, то я вже не приймаю,— досить суворо сказав він.— Так. Майже місяць, як на пенсії.

Від несподіванки Сашко випустив квіти. Дідусь, помітивши його розгубленість, пожалів хлопця.

— А ви самі звідки, якщо не секрет?— спитав він,

— Здалеку,— промовив Олександр.

— У наші місця надовго?

— Назовсім.   Я ж тутешній. З   цього будинку.

— О, то ви наш сусіда! — зрадів дідусь.— 3 якої ж квартири?

— З цієї. Сто десятої. Дід образився.

— Що за жарти? Це моя квартира. Тут і Сашко не стримався.

— Ні, даруйте, моя.

— Але ж мене все місто знає! — напосідав невідомий.— Моє прізвище Добченко.

Сашка почав дратувати цей старий. От нахаба. Спершу присвоїв його житлоплощу, а тепер уже робить замах і на прізвище.

Дід не вгавав.

— Та ви погляньте сюди!—кричав він, підштовхуючи космонавта до дверей, де висіла табличка з написом: «Професор Добченко П. О.»

— А ви ще сумнівалися! Та я тут усе життя прожив. І виріс тут, і народився.

Раптом він замовк. Страшний здогад майнув у його думках.

— Стривайте!.. Як вас звати?

— Олександр.

— А по-батькові?                           •

— Петрович.

— Тату! — закричав дідусь і повис на шиї у космонавта.

— Синку,— прошепотів Сашко, притискуючи1 до грудей своє дитя.

— Як же це я зразу не подумав? Вони увійшли до вітальні. Обидва говорили, перебиваючи один одного. Обидва були схвильовані.

— Павлику, сину,— бурмотів Олександр.— Виріс як. Красень!

— Татку! Таточку!..— бельмотів старий.— Скільки років чекав і нарешті дочекався...

Та хвилювання хутко минуло, і дідусь затурбувався.

— Що ж ми сидимо? Ти, певно, зголоднів?

— Таку зустріч не гріх би й відзначити,— натякнув батько.

— Не заперечую,— підморгнув йому син, дістаючи з хатньої аптечки дві крихітні таблетки.

— Це що? — здивувався Олександр.

— Замінник алкоголю,— пояснив дідусь,— чудовий засіб для активізації.

— А як щодо горілки?

— Її ще 1980 року на вимогу всіх народів знищили! Мітингували, ходили з плакатами. На кожному плакаті була намальована пляшка. Один плакат на трьох.

Довелося цокнутися таблетками. Солодко танучи під язиком, вони приємно діяли на організм. Сашко почав наспівувати веселу пісеньку, а професор, скориставшись із його доброго настрою, загадково сказав:

— Ти не розгніваєшся, якщо я тобі щось скажу?

— Звичайно ж, ні.

— Ні, ти обіцяй, що не сердитимешся.

— А що ти накоїв? Вікно розбив чи побився з кимось?

— Ні, це значно серйозніше...

— Та не тягни! Що сталося? Старий тяжко зітхнув і зізнався:

— Я, тату, одружився.

Сашко не розгнівився, але образився. Одружитися, не порадившись із батьком, а просто поставити перед фактом... Ось вони, теперішні діти!..

— Та ти не хвилюйся, батьку. Ганнуся—дівчина славна, вже на пенсії. Ми з нею тридцять років чудово 'прожили.

Ганнуся впурхнула в кімнату через хвилин п'ятнадцять. Маленька бойова бабуся, вона зворушливо знітилася, дізнавшись, ким доводиться їй молодий гість.

— Ви вже вибачайте, Олександре Петровичу, що так склалося...

— Та що ти все Петровичу та Петровичу,— удавано розгнівався Сашко.— Називай мене просто татом.

Бабуся полізла в сумочку за хустиною, а професор вдячно сказав.

— То ти мене не осуджуєш?

— Ні. Тобі з нею жити, Павле!

Ганнуся весело щебетала, готуючи постіль.

— Відпочивайте з дороги, тату. А на вечерю ми дітей покличемо. Ой, і раді ж вони будуть дідусеві! Адже ж у вас один вік, одні інтереси.

Олександр не поділяв загальної радості, його заполонили сумні думки. Ось він уже й дідусь. А що буде далі? Де жити? За що

братися? І, ніби вгадавши його турботи, мудрий сивий син заспокоїв молодого батька.

— Жити будеш із нами. Хоч у тісноті, та в злагоді.

— Але ж мене тут можуть і не прописати. Скільки років як вибув.

Дідусь покликав дружину, про щось із нею пошепотівся і, ляснувши Сашка по плечі, урочисто оголосив:

— Не бійся, батьку. Ми тебе всиновимо!

Р. Віккерс, О. Каневський.
ВЕСЕЛІ КАРТИНКИ
Жарт

Перший. Мені згадався давній анекдот. У одного бедуїна зник верблюд. Бедуїн вкрай розлютився і виголосив: «Клятий горбань! Замість того, щоб виконувати свої бедуїнські справи, я повинен тебе шукати! Аллах свідок: знайду — продам за копійку!..»

У ту ж мить він побачив свого верблюда, який весело привітав господаря дружнім плювком. Бедуїн зрадів: він усе ж таки любив тварину. Але клятва не жарт, і аллах не ревізор — йому не даси хабаря. Довелось бедуїнові повести верблюда на базар. Але він знайшов вихід із скрутного становища і поніс із собою ще й кішку.

На базарі голосно гукав: «Продаю верблюда за одну копійку, а на додачу кішку за тисячу карбованців. Окремо не продається!..»

Я згадав цей анекдот під час передплати на газети й журнали.

Другий. Драстуйте!

Перший. Добрий день. Сідайте, будь ласка! Я б хотів виписати для дочки журнал «Веселі картинки». Можна?

Другий. Чому б ні? Один карбованець вісімдесят копійок і п'ять шістдесят.

Перший. А за що п'ять шістдесят?

Другий.   За журнал «Ганьба   алкоголікам».

Перший. Ви не зрозуміли, я просив тільки «Веселі картинки».

Другий. «Ганьба алкоголікам» йде як навантаження до «Веселих картинок». Беріть — не пошкодуєте. Дуже цікаве видання. Редактор—товариш Штопор.

Перший. Але мені не треба ні Штопора, ні його журналу.

Другий. Шкода. Корисний журнал аджарською мовою.

Перший. Тим більше. Я й слова аджарського не знаю.

Другий. Вивчите. Я вас на «Питання мовознавства» підпишу.

Перший. Ні-ні, ні за що не хочу! Що дружина скаже?

Другий. Гаразд. «Алкоголіків» я вам випишу тільки на п'ятнадцять діб. А дружині вашій, щоб вона не сердилася, випишемо «Поради тепловозобудівнику».

Перший.   Моя дружина не будує тепловозів.

Другий. Дивна ви людина! Хочете одержати «Алкоголіків» без ніяких навантажень!

Перший. Ой лишенько! Нічого я вже не хочу: ні журналів, ні навантажень! Воронь боже!

Другий. Голубчику! Вам потрібен «Веселий безбожник». І не намагайтеся відмовлятись!

Перший (ледь чутно). Якою мовою?

Другий. Українською або російською. Але з навантаженням.

Перший. Яким?

Другий. Невеликим. Журнали “Холодна завивка” і “Гаряча закуска”.

Перший (іронічно). І все?

Другий. Ні. До «Закуски» йде додаток «Проблеми каналізації»... А чому це у вас рот якось смикається?

Перший. Хі-хі-хіба?

Другий. Нервуєте. Не дбаєте про себе. А здоров'я — найдорожче за все!

Перший. Це правильно.

Другий. Шість двадцять.

Перший. За що?

Другий. За журнал «Здоров'я». На рік.

Перший (покірно). Гаразд, виписуйте.

Другий. Записую «Здоров'я» і на додаток «Злоякісні пухлини».

Перший. Чудово! Скільки з мене?

Другий. Сто вісімнадцять карбованців.

Перший    (істерично регоче).   За   картинки?

Другий. Які картинки?

Перший. Кольорові. Для доньки...

Другий. Ах, «Веселі картинки»?

Перший. Саме вони.

Другий. Боюся, що не вийде. Всі розповсюджені. Перший.   Що? З   навантаженням чи розвантаженням?..   Картинки   чи  корзинки?..   Один верблюд, одна кішка, обидва аджарською мовою... Верблюд за копійку, кішка за тисячу...

Другий. Заспокойтеся, друзяко! Все буде гаразд. Випийте водички, посидьте тихенько. Я вам допоможу. Випишу ще вам «Поради психічно хворим». Це без навантажень!