Роберт ВИККЕРС

Публикации в журнале ПЕРЕЦЬ


Потрiбна хатня робiтниця (Перець, №8, квiтень 1972)
Спасибi, лiкарю! (Перець, №12, червень 1973)
Ювiлейне поздоровлення Тарапуньки i Штепселя (Перець, №10, травень 1982)

Роберт ВIККЕРС, Олександр КАНЕВСЬКИЙ
Потрiбна хатня робiтниця
(Перець, №8, квiтень 1972)



Андрiй Пилипович застебнув пiжаму на єдиного гудзика, спiткнувся об моднi туфлi, кинутi дружиною посеред кiмнати, захлинувся чомусь солоним чаєм i гiрко зiтхнув.

Щодня одне й те ж. Полiна бiжить на роботу, залишаючи в хатi неймовiрний розгардiяш. А спробуй лиш натякни, вiдрубає:

- Я тобi не хатня робiтниця.

Нi, нi, з цим треба кiнчати. Але як?

Невеселi роздуми Андрiя Пилиповича перервав дзвiнок.

На порозi стояла кирпата дiвчина з чемоданчиком у руцi.

- Драстуйте, я Настя. З вокзалу прямо до вас.

"Цього ще не вистачало, - подумав ошелешений господар. - Добре б iще справжня родичка, а то - сьома вода на киселi, троюрiдна племiнниця по жiнчинiй лiнiї".

- А де тiтка Параска? - запитала гостя.

"Це вона Полiну так величає. Ну й ну... А врештi, чого вiд неї вимагати - дитя природи. Приперла з хутора в столицю Тепер почнеться: де те, навiщо це, як туди, куди звiдти? Це плитка? Ах, холодильник? А це холодильник? Ах, телевiзор? Одне слово - село..."

Переодягаючись у спальнi, Андрiй Пилипович роздратовано слухав, як Настя виконує фантазiю на теми народних пiсень у супроводi незрозумiлого гуркоту меблiв.

У вiтальнi його чекала несподiванка. Спорудивши зi стола i стiльцiв пiрамiду дiвчина знiмала з люстри павутину. Враз Андрiя Пилиповича осяяло. Полiна пiвроку гасає по мiсту, шукаючи хатню робiтницю А тут доля зробила їм такий подарунок. Тепер головне - не виказати своєї радощi, не сполохати щастя, яке саме прийшло.

- Надовго до нас? - вкрадливо запита Андрiй Пилипович.

- Та днiв на десять.

- Чого ж так мало? Поживи у нас, погуляй. А захочеш - назовсiм залишайся.

- Спасибi, - подякувала Настя. - У колгоспi робота чекає. Господар поблажливо усмiхнувся.

- Ну, що там за робота? Хiба ж такiй дiвчинi, як ти, мiсце в колгоспi? Залишайся у нас. Звариш обiд, помиєш тарiлки, збiгаеш до магазину - i цiлий день вiльна пташка. А спатимеш на кухнi: там тепло й затишно... Квартира в нас, бачиш, - перший сорт. За чистотою, звiсно, слiдкувати доведеться - це тобi не корiвник.

- Це точно, - погодилась Настя. - Якби у мене в корiвнику стiльки пилюки було, мене б давно з ферми прогнали.

Андрiй Пилипович мовчки проковтнув насмiшку.

- От i добре. Значить, i тут стежитимеш за порядком. А ми в боргу не зостанемось. Попрацюєш добре - Полiна Георгiївна, твоя "тiтка Параска", подарує тобi... - вiн понишпорив очима по кiмнатi i помiтив на батареї яскраву косинку, - ...подарує, скажiмо, таку хусточку. Краса! Париж! Останнiй крик моди. Бачиш - назва фiрми: "Де ражне"!

Настя дiловито оглянула хустку i дзвiнко розсмiялася:

- Яке ж це "Де ражне"? Це Деражня, наш райцентр. У нас цього Парижа - повен сiльмаг.

Андрiй Пилипович витер спiтнiлу лисину.

"Ач, зрозумiла, видно, у чiм рiч, I набиває собi цiну", - подумав вiн i перейшов у наступ.

- I все ж погодься, що село - це не мiсто. От припустимо, вiдчиняєш ти у себе вiкно - i що бачиш? Свою ферму?

- Ферму, - погодилась дiвчина.

- У нас же перед вiкнами театр - i не якийсь там, а столичний. А втiм, ти про нього, мабуть, I не чула.

- Чому ж? - усмiхнулась Настя. - Ще й як чула. У тому номерi газети, де нашу ферму хвалили, ваш театр лаяли.

Андрiй Пилипович почухав потилицю. "Їй пальця в рот не клади", - подумав вiн. Але дiвчина, помiтивши його замiшання, легко змiнила тему.

- А коли ж тiтка Параска прийде?

- Взагалi вона забiгає в обiдню перерву. Але сьогоднi якраз пiдiйшла її черга до перукаря... Мiсто є мiсто.

- Ой лишенько! - сплеснула руками Настя. - Та нехай вона до нас у колгосп їде! Наш Филимон їй без усякої черги будь-яку зачiску зробить.

Гостя позирнула на годинник i схопила чемоданчик.

- Ти що? Хiба не залишаєшся?

- Я б i рада, та мене чекають.

- Хто ж це тебе може чекати? Подружка? Хлопець?

- Ну, що ви! Це по роботi.

Страшний здогад вразив Андрiя Пилиповича. "Перехопили!! Що ж, цiлком природно, у нашi днi легше знайти снiгову людину, анiж хатню робiтницю. Але здаватися ще рано". Вiн загородив дiвчинi дорогу i широко розкинув руки.

- Ти, Насте, кинь цi штучки! Приїхала до нас, у нас i залишайся. Ми все ж таки тобi не чужi!

- Не ображайтеся, - почала виправдуватись вона. - Мене й справдi зараз чекають...

- Та хто тебе, врештi-решт, чекає? - роздратовано вигукнув господар.

- Олександр Євдокимович.

- Який Олександр Євдокимович?

- Корнiйчук.

- При чiм тут Корнiйчук? - розгубився Андрiй Пилипович.

Настя спокiйно пояснила:

- Сьогоднi ж сесiя Верховної Ради вiдкривається, а я депутат. Так що, вибачайте, побiжу. Олександр Євдокимович просив не запiзнюватися...

Андрiй Пилипович очманiло опустив руки i витiгся, мов по командi "Струнко".

- Дозвольте звернутися - промимрив вiн. - Якi будуть вказiвки тiтцi Парасцi?

- Якi там вказiвки - засмiялася Настя. - Ось кiнчиться сесiя I забiжу до вас.

Андрiй Пилипович блискавично розгорнув килимок у коридорi, швидко розчинив дверi i вiдрапортував:

- Заходьте! Радi старатися! Кухня у нас тепла, затишна. Ми з Парасею там переночуємо.

Роберт ВIККЕРС, Олександр КАНЕВСЬКИЙ
Спасибi, лiкарю!
(Перець, №12, червень 1973)



Лiкар Шутик сподобався менi з першої зустрiчi. Досить сказати, що вiн знав напам'ять усi вiршi Пушкiна. Коли ж мова зайшла про його роботу, лiкар суворо попередив:

- Обiцяйте поменше писати про мене i побiльше - про метод.

Я пообiцяв i попросив його показати свою лабораторiю. Шутик засмiявся i повiз мене у мiський витверезник.

- Тут мої пацiєнти, тут i лабораторiя.

В однiй iз незатишних кiмнат лiкаря вже чекав похмурий i нашорошений ханига. Я непомiтно влаштувався в куточку i став спостерiгати за сеансом.

Пiсля кiлькох невдалих спроб налагодити контакт iз пацiєнтом лiкар дiстав iз портфеля двi пляшки горiлки. "Хворий" пожвавiшав. Ось тут Шутик i кинув у його заспану свiдомiсть головний постулат свого методу.

- Спробуйте уявити, що я - це ви перед звичайним для вас сп'янiнням.

Уявити це було, вочевидь, приємно, оскiльки лiкар був молодий, елегантний i привабливий. "Хворий" поворушив носом i завмер, зачарований ароматом "Червоної Москви", який линув од лiкаря.

- Я вам подобаюсь, чи не так? - лагiдно запитав Шутик.

Мовчанку пацiєнта можна було розцiнити як згоду.

- Звернiть увагу на мою мову, - продовжував лiкар. - Вона зрозумiла й виразна. Подивiться менi в очi. Їх погляд чистий i прозорий. I пам'ять у мене вiдмiнна.

Щоб довести це, Шутик з захватом продекламував:

Я пам'ятаю мить чудову: Передо мною стала ти, Як привид свiтлої любовi, Як чистий генiй красоти!

Можливо, "хворий" i не усвiдомив усiєї чарiвностi цих безсмертних рядкiв, однак було ясно, що вiн побачив у лiкаревi яскраву, неповторну особу.

Шутик же вправно вiдкоркував пляшку i налив собi повну склянку горiлки. Потiм делiкатно крякнув i одним духом перехилив її.

- Ваше здоров'я!

Пацiєнт потягнувся було до пляшки, та лiкар зупинив його впевненим професiйним жестом.

- Дивитися тiльки на мене! Ви помiчаєте, як червонiшає мiй нiс? А очi? Вони вже блищать, правда? Мова ще розбiрлива, але трошечки збуджена. I ти менi вже симпатичний.

П'яндига здригнувся. Вiн не звик до таких признань у цьому закладi.

- Так, так, - запевняв його повеселiлий лiкар. - Менi подобаються твої каламутнi очi, твоя немита чуприна, твоя вiдвисла щелепа. Бiльше того, я тебе поважаю! I Пушкiна поважаю. Олександра Сергiйовича.

I вiн дзвiнко повторив свої улюбленi вiршi, пiдкреслюючи їх глибокий смисл:

- "Я пам'ятаю мить чудову..." Вловлюєш? Iще пам'ятаю!

Наступнi двiстi грамiв Шутик випив з надзвичайною легкiстю.

- Пррекрррасно! - проричав вiн. - Повний туман. Очi сльозяться, язик заплiтається, губи липкi. Хочеш, я тебе поцiлую?..

Пацiєнт злякано дивився на нього. Вiн навiть спробував ухилитися, однак лiкар усе ж таки цмокнув його У вухо.

- Друже... - притиснувся Шутик до пацiєнта. - Ти один мене розумiєш. Ти i Пушкiн. Я п'ю за класика!

Непевним рухом лiкар вiдкоркував другу пляшку i налив ще склянку. Його реакцiя на цю дозу була жахливою. Вiн заридав.

- Що з вами, лiкарю? - тремтячим голосом запитав ханига.

- Пушкiна вбили! - вигукнув Шутик. - У тридцять сiм рокiв убили. А я ще живу. I ти живеш...

Його очi сповнилися ненавистю. Вiн схопив порожню пляшку i замахнувся на "хворого", який забився в куток.

- Це ти Пушкiна вбив? Дантес!.. Я не витримав i кинувся на помiч пацiєнтовi. Шутик безсило повиснув на моїх руках.

- Олександре Сергiйовичу! - белькотiв вiн, обдаючи мене горiлчаним духом. - Ви тут? Дозвольте запитати. Ось у вас перед вiршами зустрiчається "К" i три зiрочки. Це ви коньяк мали на увазi - три зiрочки?

Разом iз пацiєнтом ми всадовили лiкаря в крiсло. Проте вiн не вiдпускав мене.

- Сашко! Ти пам'ятаєш мить чудову?.. Давай згадаємо i вип'ємо, вип'ємо i згадаємо.

Подолавши наш опiр, вiн холоднокровно випив iще склянку.

Пацiєнт плакав, розмазуючи сльози по щоках. Лиця на ньому не було. Уперше в життi вiн збоку бачив усю гидотнiсть сп'янiння.

- Давайте спiвати! - кричав Шутик. - I ви спiвайте, усi четверо.

Було ясно, що йому вже двоїлося в очах.

- Ви - квартет "Дружба". А я - П'єха. Я спiватиму нелюдським голосом!

З пацiєнтом дiялося щось незрозумiле. Вiн раптом скочив на ослона, виламав залiзнi грати i вискочив у вiкно.

Пiд столом лунав нелюдський голос лiкаря Шутика:

Як чистий генiй... Як чистий ген... Як чистий гав... гав... гав...

До кiнця дня я намагався усвiдомити побачене. Вночi менi снився протверезiлий пацiєнт i лiкар, який гавкає.

А вранцi вiн сам прийшов до мене, поголений i напрасований, поширюючи приємнi пахощi "Червоної Москви".

- Мiж iншим, - заявив вiн з порога, - зараз учорашнiй алкоголiк виступає по радiо з розповiддю "Як я кинув пити".

- Це неймовiрно! - вигукнув я. - Небувалий експеримент!

- Дрiбницi, - посмiхнувся Шутик. - Набагато складнiше проходять сеанси для колективiв. Тут лiтром не вiдбудешся.

- Виходить, ви лiкуєте цiлi групи! - вразився я.

- Так, роботи поки що вистачає. Доводиться працювати й заочно - я надсилаю в iншi мiста свої фотографiї у рiзних стадiях сп'янiння. Крiм того, раз на тиждень я напиваюся по телебаченню. Там недавно розпочали нову передачу "Пийте з нами".

- А як на це дивиться ваше керiвництво?

- Спецiальним наказом менi видiляють пiвлiтра молока вечорами i пiвлiтра розсолу щоранку.

- Уявляю, як пишається вами дружина!

Шутик спохмурнiв.

- Вона пiшла вiд мене.

- Чому?

- Тому, що я брав роботу й додому.

Я спiвчутливо зiтхнув.

- Чи не здається вам, що ви узялися за непосильний труд?

Вiн вiдповiв:

- Мене завжди надихає образ великого вченого Луї Пастера, який в iм'я науки заразив себе смертоносними вiрусами.

- А ви не боїтеся самi стати алкоголiком?

Лiкар заперечив:

- Якщо я зiп'юся, мене вилiкують мої асистенти, якi чудово оволодiли методом.

На прощання вiн сказав:

- Я питиму доти, доки не покiнчу з пиятикою. I я доп'юся цього!

I посмiхаючись своєю милою, соромливою посмiшкою, додав:

- I в мирному життi завжди є мiсце подвигам.

Роберт ВIККЕРС, Олександр КАНЕВСЬКИЙ
ЮВIЛЕЙНЕ ПОЗДОРОВЛЕННЯ ТАРАПУНЬКИ I ШТЕПСЕЛЯ
(Перець, №10, травень 1982)



У перед'ювiлейнi днi Перець вирiшив поцiкавитися найближчими планами популярних Тарапуньки i Штепселя. Народних артистiв УРСР Юрiя Тимошенка та Юхима Березiна довелося - таки добре попошукати. Виявилося, що вони разом iз своїми постiйними спiвавторами - сатириками Робертом Вiккерсом i Олександром Каневським пiшли у творче "пiдпiлля" й готують ювiлейну програму. Квартет сатирикiв iз задоволенням передав Перцевi святкове привiтання.

Штепсель. Дорогие земляки! Уважаемые гости! Поздравляем вас с юбилеем...

Тарапунька. Гостей не завадило б привiтати персонально.

Штепсель. Но для этого нужно знать много языков.

Тарапунька. Вистачить одного.

Штепсель. Какого именно языка?

Тарапунька. Дружби. Бо в нашi днi наших справжнiх друзiв саме цей "язик" до Києва доведе!

Штепсель. И хорошо бы преподнести каждому гостю по знаменитому киевскому торту на память.

Тарапунька. Боюся, що в святковi днi його не знайдеш. Це ж дефiцит.

Штепсель. Достанешь! Пройдешь в магазин служебным ходом, обаятельно улыбнешься, скажешь "Здоровенькi були"!.. Неужели тебе откажут? Чего ты вздыхаешь?

Тарапунька. Нещодавно я сам так i зробив.

Штепсель. И купил торт?

Тарапунька. Так. Але вiн менi обiйшовся в сто три карбованцi.

Штепсель. Торт стоит три рубля.

Тарапунька. А сто карбованцiв штрафу за лагiдну усмiшку, "Здоровенькi були" i продаж товарiв з-пiд прилавка?! Як згадаю, так i кортить послати той торт пiд три торти.

Штепсель. Не волнуйся, о сувенирах есть кому позаботиться. А мы покажем гостям наш чудо-город, познакомим их с киевлянами. Ведь Киев издавна славится героями, мастерами, мыслителями.

Тарапунька. Ще Ломоносов писав, "что может собственных Платонов и быстрых разумом Невтонов Российская земля рождать!"

Штепсель. Ломоносов это писал не о Киеве, а вообще о Руси.

Тарапунька. Не знав великий Ломоносов таких учених, як Амосов, тодi вiн змiг би заявить: "что может собственных Патонов и быстрых в небе, как Антонов, наш Киев Родине дарить"...

Штепсель. Киев - легендарный город. Тут все дышит историей. А какие богатыри здесь жили! Добрыня Никитич, Алеша Попович, Илья Муромец...

Тарапунька. Iлля Муромець не з Києва, а з Мурома. Тому вiн i Муромець.

Штепсель. Это он прописан был в Муроме, а служил в Киеве.

Тарапунька. Так не буває. Якщо в тебе немає прописки, то тебе й на службу не вiзьмуть, а якщо ти не працюєш, то тебе нiхто й не пропише.

Штепсель. Во-первых, это легенда, а во-вторых, Муромец был прославленным защитником Киева.

Тарапунька. Тодi iнша справа. Якщо захисник або пiвзахисник, чи там лiвий крайнiй нападаючий...

Штепсель. В древнем Киеве не было футбола.

Тарапунька. Це ти так вважаєш, а археологи де не копнуть - там i кубок вiдшукають: чи бронзовий, чи срiбний, а то й золотий...

Штепсель. И ты уверен, что это футбольные кубки?

Тарапунька. Аякже! I пiснi про наше "Динамо" спiвали.

Штепсель. Про кого?

Тарапунька. Про Блохiна.

Штепсель. Ну, это ты перехватил.

Тарапунька. А "Пiсня про вiщого Олега", це по-твоєму, про кого? А легенду про київську Лису гору пам'ятаєш?

Штепсель. На которой теперь Институт кибернетики?

Тарапунька. Саме про неї. Як ти гадаєш, чому для iнституту обрали таке мiсце?

Штепсель. Вполне подходящее место. Там, где прежде черти чинили свои глупые пакости, теперь ученые чертят умные проекты. Где колдуньи предрекали будущее, теперь лаборатория научных прогнозов. Где ведьмы варили ядовитое зелье...

Тарапунька. Тепер iнститутська їдальня... I з'їжджаються на нову Лису гору вченi з усього свiту на кiбернетичний симпозiум!

Штепсель. А нашим ученым есть что показать. Например, универсальную вычислительную машину. Сложнейшее научное задание, которое раньше выполнялось за целый год, она решает за один день.

Тарапунька. А шкiльне домашне завдання, яке задали моєму сину на один день, вона розв'язує цiлий рiк.

Штепсель. И решила?

Тарапунька. Нi, зламалась вiд перегрузки!

Штепсель. Я вижу, ты настроен шутить.

Тарапунька. А чому б не пожартувати? Адже свято.

Штепсель. У меня как раз в дни этого праздника лирическое, поэтическое настроение. В эти дни поэзией дышат улицы, площади, памятники нашего города. А если уж так, то нам просто и бог велел обратиться к нашим землякам-юбилярам тоже стихами: Желаем успеха и вечного мира, Счастливого смеха в счастливых квартирах...

Тарапунька. Щоб радiсть буяла, усмiшки цвiли, Ну що там казать - Здоровенькi були!
Make your own free website on Tripod.com